Жителі Тернопільщини розповіли про реалії заробітків за кордоном
Група, яка раніше рясніла короткими резюме, тепер заполонена вакансіями від підприємців. У Тернополі, де ще два-три роки тому влаштуватись на будь-яку стабільну роботу було доволі важко, вже роботодавці не можуть знайти працівників.
Обласний центр, як і весь регіон, можна вважати дзеркалом української економіки. Невеликі міста не витримують конкуренції з Польщею, а села, де вакансій переважно взагалі нема, стають безлюдними, особливо у розпал сільськогосподарського сезону в сусідній країні.
Скільки жителів області працює за кордоном, сказати не може ніхто, як і назвати загальне число таких українців. У Тернополі біля відділень банку, де сплачують візовий збір, з досвітку шикуються довжелезні черги з людей. Це лише ті, хто ще не встиг оформити біометричний паспорт й скористатися «безвізом».
Досвід Тернопільщини промовисто говорить про те, що ситуація в країні привела в рух українців, які навіть не замислювалися про міграцію. Людей вже не здатні втримати і зарплати, які ще недавно вважали цілком пристойними. Чому? У цьому розбирався власкор IA ZIK.
Як селяни долають кордони
Заробітчанські стежки до Польщі спершу почали масово проторювати селяни. Як живуть нині села й чи відчули вже в них ті реформи, про які так багато говорять у Києві, можна легко перевірити, від’їхавши півсотню кілометрів від Тернополя.
Одна центральна вулиця, старенька школа, збудований наприкінці 1980-х будинок культури, занедбаний дитячий садок. Село Кривчики схоже на сотні інших в Україні, і за два десятки років тут мало що змінилося. Щоправда, тисячі гектарів землі навколо опинилися в оренді великих агрохолдингів, а селяни від безнадії звернули свої погляди в бік західного кордону.
«Майже з кожної хати їдуть на заробітки. Раніше було менше, а тепер – масово. Нема за що жити. Молоко в селян купують по 4 гривні, огірки в цю пору – по вісім. Невигідно вирощувати. Люди вже малини не хочуть садити, нема впевненості, що продаси. Іншу роботу знайти важко. Нещодавно почали возити до Тернополя автобусом з заводу, їздять кілька людей», – розповідає жителька села Людмила.
Пояснює, що сама знайшла роботу в сусідньому селі – фермер відкрив магазин і набирав продавців. Однак таких, як вона, тут небагато – підприємств мало, а на роботі в агрохолдингах задіяні одиниці.
Сусідка Людмили, Галина, в кінці червня вкотре збирається до Польщі. Їздить туди другий рік, знайшла вже постійну і, розповідає, хорошу роботу – доглядає двох літніх жінок у родині професорки, як називає господиню. Зауважує, що працювати неважко, а за роботу отримує в день близько тисячі гривень.
Робочий день – 18 годин
Василь Стефаник колись описував міграцію як трагедію української родини, тепер в селі скоріше виняток, якщо в сім’ї нема заробітчан. Знайти роботу в сусідів, судячи з розповідей, не важче, принаймні, аніж в Україні. У селі спрацьовує «сарафанне радіо», часто їздять туди, де працював хтось із родичів чи знайомих.
Один з найпростіших, хоч і не найбільш надійних, способів знайти роботу – звернутися до водіїв, які возять людей до Польщі. Вони не тільки кажуть, де потрібні українці, а й допомагають з документами. Звісно, за це доводиться платити.
«Я була в Польщі з грудня по березень. Мені порадили водія, який міг зробити документи. 70 доларів коштувало перевезення і 50 доларів – запрошення на роботу, – розповідає мешканка Кривчиків Наталя Тарай. – Куди їду, дізналася на кордоні. Потрапила аж в кінець Польщі, найближче велике місто поблизу – Ольштин. Жила в селі на 8 хат, збирала печериці у місцевому господарстві».
На сільгоспроботах, розповідає жінка, платять або погодинно, або залежно від виробітку.
«Нам платили за кілограми – скільки назбираю, стільки отримувала, – каже. – В один день можна було заробити 200 злотих, в інший – лише 80, бо коли проривали, то на вагу було зовсім мало.
Найдовший робочий день, розповідає жінка, тривав 18 годин – на польське Різдво, коли місцеві розійшлися святкувати і збирати гриби залишилося тільки 5 українців».
Попри це, поїхати знову на роботу до сусідів Наталя, фельдшер за фахом, не проти. Основний чинник – гроші: у сім’ї ростуть двоє малих дітей.
«За місяць на грибах заробляла 2-2,5 тисячі злотих (близько 15-18 тисяч гривень), – пояснює жінка. – За тиждень там могла отримати стільки, скільки тут, в Україні, за місяць медсестрою».
Зараз у селі 90 відсотків людей – безробітні, зауважує кривчанський сільський голова Анатолій Мусій.
«Є родини, в яких 3-4 людини виїхали. Поки держава не піде назустріч простим людям, то змін не буде. В кожному селі можна було б вирішити питання із зайнятістю людей. По-перше, потрібні кредити під менші відсотки. І необхідно врегулювати земельне законодавство. Приміром, якби був закон – по 50 гектарів землі в одні руки, то значна частина людей у селі мали б роботу. Скажімо, є вільними 1200 гектарів, то на них могли б працювати 24 фермери», – міркує він.
«Без досвіду роботи»
Відколи в Польщі, яка сама потерпає від міграції своїх громадян далі на Захід, спростили трудове законодавство для українців, а в Україні після початку бойових дій на Донбасі стрімко впав рівень життя, заробітчанство стало масовим і в містах, принаймні, у таких обласних центрах, як Тернопіль.
Інна – менеджер компанії, яка є філіалом польської агенції праці. За останні роки рекрутингових фірм, які легально набирають робітників для Польщі, у місті з’явилися десятки. За словами Інни, лише їхня філія щомісяця відправляє у сусідню країну близько сотні людей.
«Нам замовляють в основному некваліфікованих робітників. Робота є для чоловіків, жінок і навіть сімейних пар. Беруть людей різного віку. В основному – на заводи та фабрики: сортувати одяг, перевіряти якість деталей. Але є і сільськогосподарські роботи – на початку липня відправляємо на збір ягід. Зараз шукаємо на осінь людей для виготовлення новорічних ікебан».
Оформити документи фірма може і за тиждень. Віднедавна легально влаштуватися на короткострокову роботу в Польщі українці можуть без спеціальної робочої візи.
«Наші працівники укладають договори з тамтешніми підприємцями та виготовляють запрошення на роботу. Відтак, українці можуть їхати за біометричним паспортом і легально працювати там упродовж трьох місяців, скільки дозволяє безвізовий режим. Після цього повертаються на Україну на три місяці, а далі можуть знову вирушати до Польщі.
У разі офіційного працевлаштування, – розповідає Інна,– нема небезпеки, що людина залишиться без заробленого. Багато хто їздить лише з одним біометричним паспортом і працює нелегально, є недобросовісні роботодавці, які залишають людей без грошей».
За вакансіями фірми українці в середньому отримують від 17 тисяч гривень. Щодо тривалості й важкості роботи, то люди самі вибирають умови. Заробітчани погоджуються на понаднормову працю, щоб за кілька місяців привезти більше грошей додому.
«Страшно йти в магазин»
Тернополянка Світлана Бегей їздила через агенцію на прядильну фабрику в Лодзі, недавно повернулася, бо закінчився договір. Її чоловік досі в Польщі – кладе бруківку.
«Тут я працювала в магазині, було, що і 14 годин, а там все ж більше платять. Життя там видається мені легшим, як тепер в Україні. Ціни в нас уже космічні – страшно в магазин ходити за покупками, не знаю потім, куди поділа гроші. Мені здається, що надалі, якщо рівень життя буде падати, тут ніхто не втримається. Раніше я працювала у Варшаві. Коли зранку їхала на роботу, ледь не половина автобуса було наших», – розповідає жінка.
Прядильна фабрика в Лодзі, де працюють українські заробітчани
Прядильна фабрика в Лодзі, де працюють українські заробітчани
У Лодзі, зауважує, її здивувало, скільки працює підприємств, на відміну від Тернополя, де на місці колись потужних заводів і фабрик тепер – торгові та розважальні центри. Якби була робота тут, каже вона, то люди працювали б удома. Проте, схоже, вже і це не здатне зупинити трудову міграцію.
«Якщо батрачити, то за більші гроші»
У Тернопільському обласному центрі зайнятості розповідають, що вже третій рік кількість вакансій постійно зростає.
«Станом на 1 травня в області було 3 тисячі вакансій, але ми не можемо задовольнити цей попит, бо немає потрібних людей на обліку, і це справді велика проблема. Не вистачає, насамперед, фахівців робітничих професій. Якщо колись людина звільнялася і їй казали – йди і до нас не приходь, то тепер кажуть – якщо буде погано, повертайся», – зауважує заступник директора центру зайнятості Олександра Островська.
Найважливіша причина – розмір заробітної плати, кажуть працівники служби. Високі ціни, вартість «комуналки» змушують людей рахувати кожну гривню. Підприємства, які віднедавна почали відкривати в області, платять значно менше, аніж такі ж у Польщі. Робота – важка й одноманітна, а люди мають змогу обрати: якщо батрачити – то за більші гроші.
На заводі «Се Борднетце-Україна» розглядають перспективу влаштування українських працівників у філіалах в інших країнах, щоб вони мали змогу там більше заробити, а після цього знову поверталися на підприємство в Україну.
Дефіцит кадрів не приховують і на вітчизняному підприємстві з виготовлення металопластикових вікон «Viknaroff». Працівникам тут платять зарплату в середньому 7500 тисяч гривень, яку підвищують у «гарячий» сезон. Підприємство готове взяти додатково ще кількасот працівників, але не може їх знайти.
«Кого привезуть замість українців?
Кадрів не вистачає не лише на заводах, немає достатньо будівельників, електриків, сантехніків, продавців, кухарів...
З підприємцем Віталієм Мариновським розмовляємо у його ресторані на набережній у Тернополі. Вже багато років це одне з найпопулярніших місць відпочинку в місті. Віталій розповідає: минулий рік був найважчим, відколи займається бізнесом.
«Намагаємося платити достойну зарплату, – каже він. – Але вона менша, ніж за кордоном. Якби купівельна спроможність наших людей була така ж хоча б, як у Польщі, не було би з цим проблем. Але зараз ми не можемо конкурувати з ними».
Відтік людей у сусідню державу підприємець називає катастрофічним.
«Людей виїхало багато, скоро тут не буде кому працювати, видно по місту, як багато оголошень про роботу. І не дивно, якщо у Польщі з робітничою професією можна заробити 500-600 доларів чи євро в місяць. Багато моїх знайомих шукають працівників уже на сході України. Хоча, коли спілкуєшся з людьми в Києві, йде мова про мільйонні проекти – але тут, на місцях, такого немає».
За словами підприємця, сьогодні важко залучити на роботу і молодь – багато студентів не бачать перспектив удома.
«Якщо розглядати державу, як фірму, то видається, що чиновники оптимізовують її за рахунок того, що виїжджають люди. Притік інвестицій загалом в Україні не можна зрівняти з потоком від людей, які сюди надсилають кошти для своїх родин. Але Польща зробила хитріше, кажуть – приїжджайте до нас сім’ями. Тепер українці їдуть будувати житло в Польщу для самих же українців. У нас кухарем працював хлопець, який потім виїхав у Варшаву. Ми йому пропонували бути шефом, він назвав зарплату, та врешті сам і відмовився. Пояснив, що йому комфортно за кордоном. Хотілося б запитати державних службовців, – іронізує підприємець, – яку мову далі нам вчити? Кого нам сюди привезуть замість робітників-українців?».
Їдуть за комфортними умовами життя
В обласній державній адміністрації коментують, що намагаються залучати інвесторів, покращувати інфраструктуру населених пунктів. Однак, погоджуються, якщо зарплати не зростуть, кількість трудових мігрантів знижуватися не буде. Та платити більше, судячи з тенденцій, не готові ні держава, ні бізнес.
«Якби зарплата була хоча б 10 тисяч, то навряд чи така кількість людей їхала б на роботу за кордон, – говорить начальник департаменту економічного розвитку й торгівлі Тернопільської ОДА Галина Воляник. – Я вважаю, зараз багато робиться, щоб припинити відтік людей за кордон. Це і державне сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, і відкриття підприємств. Але не лише економічний компонент жене людей на заробітки. Вони бачать там хороші дороги, садочки, лікарні, якісні послуги. І торік в області будувалося 500 таких об’єктів – дороги, ФАПи, школи, садочки. Крім того, цього року з держбюджету виділяють значну суму на підтримку фермерських і сільгоспкооперативів, що дасть можливість заробітку для селян удома».
Немає працівників на зарплату в 15 тис. грн
Відкритий ринок праці в Польщі й вищі зарплати переманюють робітників, яким пропонують чималі гроші не лише за тернопільськими мірками. На комунальному підприємстві «Тернопільелектротранс» кажуть, що водіїв не втримують зарплати навіть у 15 тисяч гривень.
«Не вистачає працівників, як і в усій Україні. Останні роки, внаслідок зубожіння населення, ситуація взагалі нестерпна, – розповідає заступник директора комунального підприємства Володимир Зелінський. – Є велика потреба в ремонтному та обслуговуючому персоналі, а найбільше у водіях тролейбусів, автобусів і кондукторах. Водіїв – до 45 чоловік та кондукторів – до 40, а поки зменшили кількість випусків транспорту. Водіям платимо в середньому 15 тисяч гривень. Звичайно, ще вирахують податки, але в Польщі нашим водіям платять 1–1,5 тисячі євро. Є такі, що працювали в нас, але виїхали та невідомо, чи повернуться, адже в більшості виїжджають сімʼями на постійне місце проживання».
Українці продовжують поповнювати ряди заробітчан у Польщі, попри те, що не завжди відчувають доброзичливе ставлення.
«Пан стояв із секундоміром»
Хтось тільки думає їхати, однак є і такі, що повертаються працювати додому. 29-річний Олександр їздить на роботу до Львова і найближчим часом планує працювати в Україні. До конфлікту на Донбасі чоловік, житель Вікнин – села на півночі Тернопільщини – був заробітчанином у Росії. Проте, після початку бойових дій, перестав туди їздити і, як багато інших українців, вирушив до Польщі.
Там побував тричі. Працював у приватних фермерів – збирав полуниці, вишні та яблука.
«У першого пана працював на полуницях у селищі Вишгород, – розповідає він. – Вставали о 4 ранку, а в 5 – вже на полі. Працювали до 7 вечора, з короткою перервою на обід. Зранку виходиш – зимно, я вдягав троє штанів і светрів, і все одно трясло, руки зводило. Потім починалася спека. Тяжко було, але господар ставився добре. Після цього я повернувся додому, але роботи не було – і поїхав знову. Потрапив на збір вишень в Груєц під Варшавою. Пан трапився непоганий, але проживання – то був жах. Ні душу, ні туалету нормального. Рвали вишні в 30-градусну спеку. Все тече по тобі, а щоб помитися, тільки електрочайник. Третій раз їздив збирати яблука. До 7 вечора робили, без перепочинку. Був кінець жовтня, зранку холодно, а господар шкодував пару злотих, аби купити рукавиці. Потім дощі почалися. Дощ, дощ, дощ… І я сказав собі, що більше не поїду».
Зараз Олександр їздить до Львова, працює в ремонтній бригаді в новобудовах. Розповідає, що отримує за 3 тижні 13 тисяч гривень, працює з 8-9 до 6 вечора, раз або два в тиждень – вихідні, а коли потрібно – можна взяти відгул.
«У нас, у Львові, набагато краще, – вважає він. – У мене родич в поляків на будівництві працював кілька місяців – не заплатили. Ще хлопці розказували, що один пан вийшов до них на поле з секундоміром – дивитися, за скільки часу зберуть полуниці. А інший знайомий працював на яблуневій плантації, де жили в бараках по 40 чоловік. Є такі господарі, що добре ставляться, але в більшості, з мого досвіду, поляки хочуть витратити на нас мінімум грошей і отримати максимум».
У його рідному селі, каже Олександр, тепер вже теж, як у Польщі, наймають людей збирати яблука. З аукціону фермерському підприємству віддали в оренду 50 га старого саду. І багато людей ходять на роботу у своєму селі.
Але наразі ніхто не береться спрогнозувати, коли з Тернопільщини хоча трохи зменшиться потік заробітчан…
