"Згадую це щодня": кохана легендарного воїна "Да Вінчі" в деталях розповіла, як загинув Герой
7-го березня перестало битися серце легендарного воїна — 27-річного Дмитра Коцюбайла із позивним "Да Вінчі". Дмитро воював з 18 років і став наймолодшим добровольцем, який отримав звання Героя України. Його кохана Аліна Михайлова розповіла подробиці загибелі комбата "ДаВінчі".
В інтерв’ю проєкту "Front 18" Аліна зі сльозами на очах переказала страшні деталі спроб порятунку Дмитра, пережиті у той день емоції та обставини, за яких він загинув. люблена загиблого українського героя Дмитра Коцюбайло (позивний "Да Вінчі") Аліна Михайлова вперше прокоментувала те, що сталося. Дівчина є начальницею медчастини 1-го батальйону "Вовки Да Вінчі" 67-ї бригади. За словами Аліни, у той день він з командою виїхав на чергування о 5 ранку. Бійці мали обрати позиції для "Солнцепьока", який мав працювати у той день. Перед тим пара посварилася через те, що Дмитро ходив на штурм села Богданівка:
" — Ми 6-го ввечері уклали перемир’я. Що кожен знаходиться там, де він мав знаходитися по службі. І тому 7-го березня це був звичайний день, який почався у нас о 5 ранку. Хлопці виїхали шукати позиції під "Солнцепьок". Моя група "евака" виїхала на позиції в Часів Яр, а я була на стабпункті – він був пунктом збору усіх поранених і на нього мені доповідали про всіх поранених.
Мабуть, десь за хвилин 30 від того, як прийшло повідомлення про важкого 300-го він [Да Вінчі] мені пише СМСку: Як ви там? Вас все нормально, не обстрілюють? А в цей день була така тиша. Це був найлегший день, у нас не було жодного пораненого, а це там рідкість.
Ми такі на розслабоні, що роботи не буде, бо якщо є робота, то вона зазвичай починається від ранку. І на мене по рації виходить "Капуста". Я отак беру рацію, і він мені каже, що у нас важкий 300-й. Я одразу подумала, що це Да Вінчі.
Це було якесь внутрішнє відчуття, я сіла на стілець, кажу "плюс", зараз виїжджає "евак". Я так от сідаю, мені Марік каже: Збирайся!. Я кажу: Я відчуваю, що це Да Вінчі. Він каже: Та не видумуй, хто тобі таке сказав.
Кажу, дай мені рацію. В мене була рація друга командирська. Я викликаю: Да Вінчі — Аліні. І він мовчить. Я його викликаю ще раз: Да Вінчі – Аліні! Кажу: "С*ка дайте рацію Да Вінчі!". Я одягаю каску, їду, з нами ще фельдшер. Він каже: Що з тобою, зберися, ми їдемо на чергового важкого. Я кажу: Це не черговий важкий… Я чесно кажу, я впевнена, що це "Да Вінчі".
Приїжджаємо на місце, виходить до мене мій екіпаж: "Аліна, Аліна, "Да Вінчі" — важкий трьохсотий. І у мене на цьому закінчилося усе життя. Бо я знаю, що це таке важкий трьохсотий, коли мені це передає мій екіпаж. Мій екіпаж не скаже про важкого, що він важкий.
І я кажу анестезіологам, що я не впевнена чи зможу працювати. І нам вивозять його на каталці. Я це тільки бачу, і до мене підлітає "Капуста", говорить, вибач, а я просто у мене починається істерика, я починаю бити ногами машину, починаю бити капусту. Тому що "Да Вінчі", у нього отак спущені руки, він повністю без свідомості.
Ми його перекладали, він лежав в іншій машині, я відкриваю вікно і починаю кричати, бо я бачу, що там просто – там п*здєц. Через 5 хвилин я розумію, що я не можу не спробувати його врятувати. Я вилажу в своїй амуніції у це вікно, щоб не зупиняли машину. Підходжу, бачу його лице. Він без свідомості, я відкриваю йому око, щоб подивитися на розмір зіниці, а там зіниця була дуже великого розміру.
Мені анестезіолог каже: Це не те, що ти думаєш!. А я йому кажу: Марік, він загинувший!? Я йому кажу, готуй там є препарат "Атоплекс", який використовується для поранених із дуже важкою крововтратою і в цивільній медицині зокрема. Він дуже дорогий, і його мали використовувати на "еваку". Я готую цей "Атоплекс". Кажу йому — підключи монітор, він підключає монітор, а там нуль показників.
Я нього отак дивлюсь, кажу: Марік ,робіть що-небудь! Він йому не міг підключити кисень, бо була розірвана трахея. Я набираю "Атоплекс", даю, щоб вони вводили — йому вставили два кісткових доступи, бо не було вени.
Я згадую цей день кожного дня. Я нікому в житті не побажаю так прощатися зі своєю коханою людиною. Я качаю його мішком Амбу — людину, яку я кохаю; людину, з якою я живу шість років; і людину, яка є моїм командиром. Я качаю його цим мішком Амбу, так нахиляюся, а в нього тут на вусі у них із мамою була вроджена така маленька дірочка. Я так нахиляюся, я його гладжу, я перший раз у житті читала молитву "Отче наш".
Я качаю цей довбаний мішок, який не качається. Мені дають там хлопці аспірацію робити. У нього все в крові. У нього з рота кров, кров закриває йому очі. Я читаю "Отче наш", я прошу єдиного – лишити цю людину інвалідом. Я прошу його без пам’яті, щоб він не знав, забув мене, лишити його без пам’яті, але щоб він був живий. Але це ніхріна не спрацювало. Хлопці робити йому серцево-легеневу реанімацію, робили усе, щоб його врятувати. Це був просто абсурд, у нас кажу є все, щоб врятувати людину. А в нас поранення несумісне з життям.
