З російського полону повернувся житель Тернопільщини
Про це повідомляє 20 хвилин.
Вдома на нього чекали дружина та четверо дітей — троє синів і донька. Старші діти вже дорослі, і мають власні родини. А наймолодшому синові 12 років. Малий дуже тяжко переніс звістку, що батько потрапив у полон.
Петро Трофимлюк — мешканець Почаєва. До повномасштабного вторгнення працював в місцевому училищі столяром. Там і отримав повістку. Пройшов ВЛК і, попри проблеми зі здоров’ям, у лютому 2023 року вже був у лавах ЗСУ. У складі 63 бригади потрапив на Луганський напрямок.
"20 червня саме минуло два роки, як чоловік перестав виходити на зв’язок, — згадує Валентина Трофимлюк. — І раніше таке траплялося, тоді часи такі, то світла у нас не було, а міг дзвонити лише на Інтернет. То старлінк їм міняли, то інші технічні проблеми. Але Петро завжди намагався дати про себе знати. Нехай ледь чули, зв’язок переривався, але що живий-здоровий скаже. А тут днів 10 взагалі не виходить на зв’язок. Я телефонувала — весь час був не в мережі. Тоді я ніби відчула: щось не так".
Жінка згадує, як була на роботі. Гортала телеграм-канали і натрапила на фото дев’яти українських військових, які перебували у російському полоні. Серед них на фото впізнала свого чоловіка. І попри те, що російська сторона прізвище надрукувала із помилкою, сумнівів не було: це Петро.
"У мене був шок, — згадує пані Валентина. — Я передзвонила до дочки, кажу, що наш тато у полоні. Не розуміла тієї миті, що далі робити, куди йти. Донька із зятем одразу приїхали до мене. Почали у телеграм-каналі шукати фото. Знайшли руський сайт — там вже виклали відео. Зрозуміли, що то не фейк, а реальність".
Рідні зверталися до всіх дотичних служб, повідомляли координаційний штаб, поліцію, Червоний Хрест, уповноваженого з прав людини. Стукали у всі двері, куди тільки можна. Невдовзі в ТЦК дали документ, що Петро — безвісти зниклий. Жінка намагалася довести, що він у полоні, але там лише відповідали, що офіційної інформації про це немає, згадує пані Валентина.
"Я зверталася до уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, Червоний Хрест, а росія лише восени 2023-го підтвердила, що чоловік у них в полоні, — згадує Валентина Трофимлюк. — Ми нічого не знали про чоловіка. Потім, після підтвердження і зміни статусу, нам дозволили написати лист Петрові. Ми писали. Десятків зо два точно написали. Відповіді не отримували".
Вже коли чоловіка обміняли, від нього дізналися, що отримав лише два листа, причому із суттєвою затримкою в часі. Другий був з малюнком молодшого сина, на якому зобразив дім і всю сім’ю разом. 20 червня пані Валентина з батьком їздили до лікарів у Тернопіль.
"По обіді передзвонила моя невістка, що вона отримала дивний дзвінок, — каже пані Валентина. —. На тому кінці дроту питали, чи вона знає Петра. Та відповіла, що так, це батько. Їй повідомили, що Петра Трофимлюка обміняли, у представників служби було чотири номери рідних, і невістчин — першим у списку. Там повідомили, що його везуть в Україну та порадили чекати, поки він зв’яжеться з рідними".
«Привіт. Це я. Як вдома, як діти?»
Валентина згадує, як усі шукали будь-яку інформацію. Побачили, що обмін і справді відбувся. Проте підтверджень, що серед звільнених Петро, — тоді не мали. Невдовзі прийшло повідомлення від координаційного штабу, що Петро Трофимлюк звільнений з полону, він вже в Україні. За ним був дзвінок з координаційного штабу. А згодом — дзвінок з незнайомого номера: «Привіт. Це я. Як ви? Як вдома, як малий, як діти?»
"Син дзвонить, мовляв, тато до тебе додзвонитися не може, вже згодом я дізналася, що була помилка в одній цифрі, — згадує пані Валентина першу розмову з чоловіком після звільнення. Син нас об’єднав у розмові. Я не питала, що пережив. Більше турбувалася про його здоров’я і як почувається. Запевняв, що тиск є, втратив вагу, але здебільшого почувається непогано".
Дружина згадує, що дізнавалися протягом двох років полону, чи живий чоловік і як він, лише від рідних вже звільнених. Знали, що він у колонії Суходольська, а якось Валентині на телеграм написала жінка, родич якої був в одному таборі із Петром. Жінка написала, що він вже у Росії. Рідні одразу повідомили цю інформацію в координаційний штаб. Валентина згадує, як ці два роки допомагали триматися діти, дім, робота. Про те, що Петро у полоні, вдома старалися вголос не говорити — молодший син дуже тяжко це переживав. Валентина каже, що планували звертатися за допомогою до психолога. Але обійшлося: тато вже в Україні, а невдовзі буде вдома. Зараз рідні чекають, доки минуть 10 днів карантину, і поїдуть до Петра в реабілітаційний центр. Поки що планів не будують. Головне, що чоловік і тато вже на рідній землі, де і стіни допомагають. А далі час покаже.
