«Він був іще дитиною, ну який із нього солдат?». Історія 20-річного литовця, який шукав сенс життя й загинув в Україні
Загиблому воїнові віддавали останні військові почесті. Присутні схиляли голови з якимось батьківським жалем: красиве смугляве обличчя на фото, яке тримали військові Почесної варти, було ще таким юним…
«Ми віддаємо шану Томасу Валентелісу, який на 21-му році пішов із життя, виконуючи бойове завдання на Куп’янському напрямку. Це буде його остання зупинка на шляху до рідної Литви».
Прощальні слова лишились на поверхні й не проливали достатньо світла: ким був і чим керувався Томас Валентеліс — хлопець із Литви, який у 20-річному віці приїхав добровольцем на український фронт, а через пів року загинув, пише Громадське
Кілька місяців ми чекали на розмову з його батьком, який дуже важко переживав втрату єдиного сина. І який лиш зараз погодився говорити.
Про те, як самотужки виховував сина, а той від нього віддалився; як Томас зник і опинився на війні в Україні; як друзі через це вважали його дурнем; як він розчарувався, а потім сам викликався на перше бойове завдання, яке й стало останнім; та як провели цілу спецоперацію, аби витягти його тіло під ворожим вогнем, — у матеріалі hromadske.
«Я боявся, що він там залишиться і його тіло розтерзають собаки»
«Тут усе, як у музеї. Я нічого не міняю, тільки протираю пил…» — починає розмову Дайнюс Валентеліс, показуючи по відеозв’язку невелику кімнату свого сина.
Ось ліжко, його стіл, комп’ютер, стілець, шафа. Батько відкчиняє дверцята й показує військові речі, які йому передали разом із прахом сина. На черевиках і досі засохле болото.
«Я не мив і не прав нічого. Тому що я хочу, щоб був його запах…» — каже батько.
«Ось ліжко: воно як було ним востаннє застелене, так і є. Я весь час чекав, що він повернеться… Але не дочекався. Живого не дочекався».
На видному місці медаль — одна з найвищих нагород Системи національної оборони Литви, вручена посмертно. 3 липня батько її отримав з рук міністерки оборони. У самого котилися сльози.
Хіба міг подумати, що другим литовським добровольцем, який загине на війні в Україні, стане його Томас. Томас, якого він сам виховував і все життя оберігав. А той вирвався з-під батькової опіки, ошелешивши всіх.
Вони з невеликого містечка Біржай на півночі Литви. З дружиною розійшлись, коли Томасу було всього 9 місяців. Та виїхала до Лондона. Дайнюс ростив сина самотужки. Зараз зізнається: можливо, виховував надто суворо: не давав свободи, не пускав нікуди самого, а надто — з поганими компаніями. У 15 років Томас став замкнутим і віддалився від батька. У 18 — виїхав до матері в Лондон.
«Мені казали, що це такий вік, мине. Пройшло три роки — а воно не минає й не минає. Він постійно біля комп’ютера, ні друзів, ні дівчини, нікого… Мені вже було ніяково. Кажу: “Ну то поїдь до матері в Лондон, може, хоч світ там побачиш. Змінишся трохи”».
Зараз він шкодує, що його відпустив. Він не знав, що тоді, у травні 2023-го, вони бачитимуться востаннє. Що Томас знову повернеться до Литви лиш через два роки, але вже в урні з прахом. Що у Вільнюсі буде церемонія прощання на найвищому рівні, а батькові тиснутиме руку президент. Але ніщо вже не буде здатне втамувати його біль.
Я постійно плакав, дивлячись його фотографії. Спочатку хотів померти. Просив у Бога якоїсь смертельної хвороби, щоб якнайшвидше зустрітися зі своїм сином на небесах. Потім лежав у лікарні, виписали антидепресанти… Зараз ця думка вже трохи проходить.Дайнюс Валентеліс, батько загиблого литовського добровольця Томаса Валентеліса
«Але принаймні я вдячний українському спецпідрозділу за порятунок тіла Томаса. Ми змогли поховати його як людину. І я маю могилку, куди можу поставити свічку, помолитися і поплакати. Він же лежав у полі місяць. І я найбільше боявся, що він там так і залишиться, його тіло розтерзають собаки… і не буде в мене могилки», — ділиться батько.
Перше й останнє бойове завдання
— Хто хоче піти на завдання?
Томас підняв руку.
— Ти впевнений, що хочеш піти? Не боїшся? — перепитує командир.
— Дуже хочу, — підтвердив Томас.
Батькові дослівно переказали цю розмову, що відбулася на початку березня. На той час Томас був в Інтернаціональному легіоні ЗСУ вже майже пів року. Він добре тренувався, усе робив з ентузіазмом. І тут випав шанс піти на перше бойове завдання. Воно здавалось нескладним: викопати позиції на другій лінії оборони.
«Це мала бути легка місія, але ми не знали, що росіяни планують зробити те саме приблизно за 100 метрів від них. Ми вирішили, що найкращим рішенням буде усунення загрози. Томас із побратимом вступили в бій першими: одного вбили, другий почав відступати.
Вже на зворотному шляху їх почали переслідувати ворожі безпілотники, після чого був відкритий артилерійський вогонь. Томаса добив дрон із гранатою. Його пораненому товаришеві вдалося врятуватись», — розповів деталі командир взводу, на позивний Техас. Це сталося 13 березня.
«Він був для мене ніби молодшим братом, моїм улюбленцем. Я це кажу з щирого серця», — додає Техас.
«Ми всі намагалися його захистити й відмовляли йти на фронт. І в нього насправді була тисяча шансів піти (з війська — ред.). Але він сам хотів іти на завдання», — каже його побратим Яр, теж доброволець із Литви.
«Я хочу щось змінити, але не хочу вмирати»
У Лондоні Томас прожив рік, але «там щось не склалось», — неохоче розповідає батько, натякаючи, що мати випивала. Зрештою, син зник, заблокувавши номери і матері, і батька. Родичі подали в розшук. Як пізніше з’ясувала лондонська поліція, він вилетів із лондонського аеропорту «Лутон» до Кракова в Польщі. А вже звідти — в Україну. Зв’язок підтримував лише з тіткою і двоюрідною сестрою.
«Через два тижні він їм написав повідомлення з України: “Я вступив до лав Інтернаціонального легіону”. Це було в серпні 2024 року. У мене був шок. Я почав телефонувати, аби вони йому передали: “Хай тікає звідти, поки не пізно”.
А він шукав сенс життя, бо тут себе не знаходив… Він був іншим. Тут з однолітками йому було нецікаво», — каже Дайнюс.
