«Війна нас дужче скріпила». Як подружжя разом долучилося до війська та допомагає рятувати поранених
Зараз обоє служать у медичній роті корпусу «Хартія» на Харківському напрямку: вона тимчасово виконує обов'язки командира відділення збору та евакуації, він — водій автомобільного відділення взводу забезпечення, пише Громадське
Спеціально для hromadske комунікаційник «Хартії» Дмитро Кузубов поспілкувався з подружжям про спільне рішення долучитися до війська, транспортування і стабілізацію «червоних» пацієнтів та любов під час війни.
«Усі вважають, що я дуже зла, — усміхається Світлана й на питання, чи сувора вона як керівниця, відповідає ствердно: — Вимагають від мене — а я вимагаю від своїх».
Підлеглі дали їй псевдо MARA. У слов’янській міфології так називали злого духа. Медикиня має стриманий, сконцентрований вигляд, але вона точно не зла.
У медичній роті Світлана формує екіпажі евакуації, визначає їм завдання, забезпечує еваки розхідними матеріалами, медикаментами, засобами тактичної медицини, киснем, а також контролює в них порядок.
Ми зустрічаємося на околицях Харкова, сідаємо в бусик і прямуємо до стабілізаційного пункту, звідки починається робота медроти. За кермом — її чоловік Михайло. Він перевозить медиків із місця розташування до стабпункту; їздить по їжу та воду; коли інші водії у відпустці, підміняє їх і транспортує поранених.
«17 років уже водійського стажу. Я люблю їздити — завжди щось новеньке», — усміхається він.
Невдовзі доїжджаємо до пункту призначення. До лінії фронту звідси ще відносно далеко, проте останні місяці дрони на оптоволокні, каже Світлана, уже долітають сюди.
Стабпункт має вигляд лікарні в мініатюрі. Раніше, згадує лікарка, це було закинуте приміщення, та медична рота привела його до ладу й обладнала всім необхідним.
Тут приймають усіх: від «зелених» — так медики називають «легких» пацієнтів: наприклад, із контузіями або незначними осколковими пораненнями — до «жовто-червоних», тобто найважчих середнього ступеня тяжкості, та «червоних» — «найважчих». Під них облаштували дві повноцінні операційні.
«Стоїмо тут із суміжниками (військовими суміжного підрозділу, який служить поруч), — розповідає Світлана. — БОПи привозять сюди нестабілізованих пацієнтів, тут їм надають першу спеціалізовану лікарську допомогу. І потім уже стабілізованих, відмитих, переодягнених веземо до лікарень Харкова».
Останнім часом, розповідає медикиня, найчастіше на стабпункт надходять військові з важкими травмами кінцівок, складними переломами після контакту з мінами, важкими осколковими пораненнями тощо — підлість і ницість ворога, наголошує вона, не знають меж.
Проте цього ранку у стабпункті — тихо. Світлана пов’язує це з ясною погодою: на вулиці яскраво світить сонце, на небі ані хмаринки. Десяток людей на зміні та екіпаж евака — у режимі очікування.
«Узагалі радію, коли в наших немає роботи», — каже медикиня.
Любов з першого погляду
Світлана та Михайло — з сусідніх сіл із передмістя Павлограда. Познайомилися у 2003 році, коли вона переїхала до його села. Майбутня пара жила на сусідніх вулицях.
«Я був у восьмому класі, а вона — у шостому, почала ходити в нашу школу, — згадує Михайло, який через худорляву статуру обрав собі псевдо Кощій. — Була скромною, красивою — як кажуть, “любов з першого погляду”. Почав до неї залицятися, вона, дивлюся, не проти. І так зі школи почав із нею зустрічатися».
За п’ять років пара одружилася, невдовзі народився первісток. Михайло закінчив «бурсу», отримав права і влаштувався на роботу водієм, його дружина тим часом вступила до медичного коледжу в Павлограді.
У 2010-му Світлана отримала диплом фельдшера, її чоловік, пропрацювавши три роки, долучився до бізнесу свого батька: брали в оренду землю й вирощували олійні та зернові культури. Світлана тим часом змінювала роботи, обираючи переважно екстремальні.
«У спокійних місцях я не працювала: пішла на роботу у “швидку”, потім була в гірничорятувальній бригаді — це люди, які спускаються в шахту, — розповідає вона. — А потім працевлаштувалася в сімейну медицину. Згодом втомилася від неї, чоловік каже: “Чого ти сидиш середнім робітником, якщо можна вступити до вишу та навчатися?”».
Тож у 2016-му подружжя зібрало речі й перебралося до Запоріжжя. Там Світлана вступила до медичного університету, її чоловік влаштувався на «Нову пошту» вантажником. У пари народилася донька.
У 2018-му медикиня знайшла роботу у виправній колонії, де відбували покарання в’язні, яких засудили до довічного позбавлення волі. Михайло до такого вибору дружини поставився з розумінням: «Вона лікар, і хай які там люди були — їх треба рятувати».
«Я завжди зібрана, холодна — це мені дала саме робота в колонії. Це колосальний досвід із надання допомоги, зі швидкості реакції, із самостійності, бо мені там на добовому чергуванні сподіватися взагалі не було на кого, — пояснює Світлана. — Медична частина — на території зони. Я завжди під охороною, зі зброєю, користуватися нею вмію добре. Повністю протокол інфекційних хвороб я вивчила лише там. Якось був дуже важкий пацієнт, суїцидник. Він намагався повіситися, і ми його реанімували — це була моя перша самостійна реанімація».
Після того як спалахнула пандемія, Світлана паралельно влаштувалася в реанімаційне відділення, де лікували пацієнтів з коронавірусом. Зрештою, отримала диплом магістра і стала лікаркою-терапевткою, продовжила навчання в інтернатурі. Проте довчитися не встигла: почалося повномасштабне вторгнення.
«На нас дивилися, як на божевільних»
Зі стабпункту зі Світланою та Михайлом вирушаємо до місця проживання медиків у одному з сіл. У заростях між будинками стоїть новенький евак.
«У нас буде дві робочі “ляльки”, які виконуватимуть благородну місію, — це одна з них, — розповідає медикиня, показуючи автівку. — І ще дев’ять — я їх вважаю своїми дітьми.
У мене в підпорядкуванні під 20 медиків, десяток водіїв. Машин поки що більше, ніж медичного персоналу. Хірург узагалі один, стоматологів двоє. Нам потрібні вмотивовані хірурги, анестезіологи, терапевти, медсестри, анестезистки, фельдшери, лікарі з невідкладних станів, санітари — можна без медичної освіти».
Зараз роботу стабпункту та евакуацію вдається перекривати завдяки прикомандированим і бійцям суміжних підрозділів, які служать поруч. Забезпечення в роти нормальне, тож питання насамперед у людях, і вже далі — у грошах. Але розраховувати на матеріальне не можуть, допоки не з’являться нові фахівці.
«Я думаю, що люди бояться, — вважає Світлана. — Розповідаю колегам із цивільного життя, що тут усе спокійно, а вони не вірять. Але якщо відставити на задній план звіти кожні три години й деякі форс-мажори, у медичній роті взагалі непогано, є все для розвитку і для росту».
У те, що розпочнеться велика війна, Світлана до останнього не вірила. Вона саме працювала в обласній лікарні лікаркою-терапевткою в межах інтернатури. Аж раптом уночі, під час її добового чергування, у групі одногрупників хтось написав: «Здається, почалося…».
«Війну я зустріла на роботі, — згадує вона. — Я працювала на сьомому поверсі, тому все, що відбувалося в перші години, відчула й побачила з вікна».
росіяни інтенсивно обстрілювали Запоріжжя. За тривогою Світлана й Михайло з дітьми разом з іншими мешканцями будинку спускалися в підвал і перебували там до відбою.
Через місяць пара евакуювала дітей. Згодом, коли безпекова ситуація дозволила, повернули їх. До літа діти жили вдома, потім батьки вивезли їх до бабусі та дідуся. Там вони перебувають досі. Сама Світлана одразу ж почала допомагати тим, хто цього потребує.
«Перші півтора місяця цивільних у лікарні майже не було, заклад на тисячу ліжок стояв майже порожнім, — згадує вона. — Головний лікар питає: “Хто хоче на евакуацію?”. Я одразу погодилася й виїжджала на добу, потім — на вихідні. Волонтери організовували евакуацію дітей, пенсіонерів із Мангуша на Запоріжжя. Ми їздили туди як медики, також на перехват плеча евакуації: цивільною “швидкою” забирали людей у бойових медиків і везли їх до себе в лікарню».
Михайло, який раніше не служив та має проблеми зі спиною, першим заговорив про те, щоб долучитися до війська. Проте Світлана попросила його не кидати сімейний бізнес: вона ще мала закінчити інтернатуру, до того ж діти були ще малі.
«Тоді мені залишався рік [навчання], — розповідає медикиня. — Після інтернатури мені запропонували роботу у відділенні. Але я вже втяглася в цю евакуацію, у цей постійний двіж. Тож повідомила чоловіку, що, мабуть, піду до війська. Той сказав, що підемо разом. Він як ніхто готовий до всіх моїх ідей».
«У цивільній медицині дружина себе вже не сильно бачила, хотіла допомагати хлопцям нашим, рятувати їхні життя — тим паче вона вміє, — додає Михайло. — Я кажу: “В армію — значить, в армію. Ідемо тоді вдвох”. У нас була умова, що якщо нас беруть — то тільки вдвох. Якби мене не взяли за станом здоров’я, я б її саму не відпустив».
Навесні 2024-го Світлана закінчила інтернатуру, подружжя залишило бізнес батьку Михайла. Залишалося домовитися з дітьми.
«Малій тоді був дев'ятий, а сину — 15-й, вони в нас достатньо самостійні, — каже жінка. — Ми запитали: “Впораєтеся, якщо ми вдвох підемо?”. До них були вимоги — лише навчання і приструнити трохи свій норов стосовно дідусів і бабусь. Сказали: “Так”. Поки не підводили».
Світлана одночасно подала заявки у три бригади. Представники всіх відповіли в один день. Урешті Світлана обрала «Хартію».
«Мені сподобалася розмова з рекрутером, і все закрутилося», — згадує вона.
Згодом Світлана та Михайло пройшли ВЛК і два місяці чекали на відправлення в навчальний центр. У ТЦК, згадує чоловік, на пару дивилися, «як на божевільних».
«Ходили в той ТЦК, як ненормальні, нам усе не могли зібрати компанію, щоб їхати на БЗВП, — усміхається Світлана. — А в чоловіка друг у ТЦК, каже: “Можу організувати, що поїдете самостійно в навчальний центр”. Ми зібрали два рюкзаки й рушили туди.
Приїхали в навчальний центр, кажу: “Ось наші документи”. З нас усі посміялися, але на територію пустили, повели нас до командирів: “Ось сімейна пара, приїхала на навчання”.
Пройшли ми БЗВП: 119 чоловіків і я — 120-та. Весело [було в такому колективі], рік майже минув, а ми досі підтримуємо зв’язок, у нас є вже втрати, на жаль».
Після БЗВП подружжя продовжило навчання на КМБ — суто хартійському курсі адаптації. Там Світлана вже підміняла лікаря в санчастині. Далі пара разом розпочала службу на Харківському напрямку. Тут вони — майже рік.
«Уже коли ми приїхали в Харків, нас теж питали: “Чого ви вдвох, ви що, божевільні?” — усміхається Михайло. — Ну а що нам — залишатися десь по одному? І якби мене забрали, а вона б залишилася — я б там переживав, що вона в цивільному житті, а вона — за мене тут».
У селі, де базуються медики, пару поселили в будинку ще з п’ятьма побратимами.
«Нас не розділяли, сказали, що нічого тут такого немає: у деяких будиночках живуть і дівчата, і хлопці, — розповідає чоловік. — Хлопці адекватні, ніхто ні до кого не пристає, нікого відбивати не збирається».
«Страшно, коли не знаєш, чим може закінчитися день»
Поки ми розмовляємо, до евака, лагідно виляючи хвостом, підбігає грайливий біло-рудий пес і безцеремонно перериває діалог. Світлана одразу ж розпливається в усмішці.
«Базік! Хороший хлопчик! — звертається вона до собаки й пояснює: — Це наш дружбан, контужений донбаський пес. Його привезла наша медрота ще щеням. Любить, щоб його хвалили. Найцікавіше, що в мене двоє кошенят і він їм як мамка».
Головний пес медичної роти тим часом чіпляється до нас.
«Базік, не приставай! — гаркає медикиня й продовжує: — Він не кусається взагалі. Часто дереться з місцевими собаками, намагається показати, що він тут хазяїн, але не виходить».
У медичній роті Світлана спочатку працювала на еваці, з екіпажем возила пацієнтів зі стабпункту до лікарень, потім стала координаторкою на стабі.
«Пам'ятаю, як ми везли еваком трьох хлопців поранених із суміжної бригади, — згадує вона. — Я балакала з ними всю дорогу, щоб ніхто не відключився, не знепритомнів.
Після нового року я заступаю на зміни координатором на стабі. Привозять пораненого, який довго був під завалами, — зневодненого, знесиленого. І він каже: “Я вас пам’ятаю”. Це був один із тих трьох хлопців — вони пролікувалися, повернулися на позицію. Двоє з них загинули.
Тільки я прийшла на стаб, був великий штурм і латиноамериканців (військовослужбовців із підрозділу «Хартії» «Гуахіро» — ред.) через стабпункт пройшло декілька десятків за добу — це було пекельне чергування. Важко, коли на стаб привозять “червоного”. Коли молодий хлопець і не дотягує до дати народження твоєї дитини — болить ще сильніше. Або коли ти знайома з цим пораненим. Дуже страшно, коли не знаєш, чим може закінчитися день».
У стабпункті військових намагаються стабілізувати не лише фізично, а й морально. На «червоних» через важкий стан, на жаль, такі методи не діють, але «жовтих» і «зелених» підтримують.
«Буває, що хлопці приїжджають із позицій бруднючі, і починають наші санітари їх мити, знімати те брудне взуття. Вони соромляться, кажуть: “Не треба”. Ми їх заспокоюємо: “Нумо чистенькими їхати”, — розповідає Світлана. — У нас колись волонтери привезли рожеві футболки як змінний одяг, а зараз усі поранені в піжамах із ведмедиками їдуть — і вони від цього веселішають. Часто просто поговорити з ними, запропонувати чай-печиво, переодягнути — і їм уже стає легше».
Часом дорогою стан пацієнтів погіршується. Але Світлана може згадати лише два подібні випадки й пояснює таку малу кількість високою кваліфікацією персоналу.
«Ми постійно навчаємося, вдосконалюємося: щодня в нас заняття з тактики або з тактичної медицини, колемо одне одного, ще не різали й не шили, але думаю, що скоро будемо, — усміхається вона. — Плюс додатково в нас фізо, їздимо в зал».
З 1 квітня в медроти новий командир, Світлана характеризує його як молодого й амбітного, відкритого до нових ідей. Невдовзі після призначення, коли вона була у відрядженні в Харкові, новий керівник раптом приїхав і запропонував їй тимчасово виконувати обов'язки командира відділення збору та евакуації.
«Кажу: “Добре. На скільки?”. А він: “На три місяці”. Уже п’ятий пішов. Думаю, він мене обманув, але все ще тримаюся на тому, що це ненадовго, бо нести одразу відповідальність за всіх людей, майно, машини…» — розмірковує медикиня.
Світлана — молодший лейтенант медичної служби, проте в неї досі немає погонів, що відповідають її званню — лише солдатські, без зірочок.
«Я взагалі не про посади й не для цього сюди прийшла, — пояснює вона. — Я за те, щоб робити роботу, яку можеш, і вчитися того, що не можеш. Хочу зробити хоч якийсь внесок, щоб усе це швидше закінчилося: саме в закінчення війни зробити внесок не спроможна, але в надання кваліфікованої допомоги — так».
«Стали краще любити одне одного»
Хоча Світлана й Михайло живуть в одному будинку, служать вони в різних відділеннях і перетинаються не так часто, як би хотіли. У Михайла свій командир, і повноваження дружини, наголошує він, на нього не розповсюджуються.
«Я колись йому при командирові сказала щось піти зробити, а командир каже: “Заспокойся! Командуй водіями зі свого підрозділу”, — сміється Світлана. — А так ми, крім того, що живемо на одній локації, мало бачимося, бо в нього свої завдання, а в мене — свої».
Удома, каже Михайло, дружина часом буває суворою, інколи трапляються сварки й скандали.
«Може мені щось не сподобатися, вона може накричати: “Ти не те робиш, треба ось так”, — а я наполягатиму на своєму, — моделює ситуацію він. — Але якщо й поскандалили — максимум пів години можемо подутися, не побалакати, а потім… Не бачу сенсу щось руйнувати».
Жодного погіршення у стосунках із дружиною, каже Михайло, за час повномасштабної війни не сталося. Навпаки — вони стали міцнішими.
«Я їй довіряв і довіряю, ми навіть стали краще любити одне одного, — запевняє він. — Війна нас дужче скріпила, ми тут разом, турбуємося одне про одного. Коли я везу хлопців на стаб міняти, вона переживає, встає зі мною також рано — ми поснідали, і я поїхав».
У селі біля Павлограда, де залишаються родичі Світлани, зараз неспокійно: лінія фронту наближається до Дніпропетровщини, її батьки й донька готуються до виїзду на захід України.
«Діти нами пишаються, — стверджує Світлана. — Донька ще у школі, і коли в неї виникають конфлікти з однокласниками, каже: “У мене батьки на війні, а ваші сидять удома”».
Син зараз готується до вступу у виш. Мати схиляла його до медичного. Але він обрав ДСНС. Світлана й Михайло пояснювали, що це небезпечно, проте прийняли його вибір: «Якщо він цим горить — забороняти не будемо».
«Батьки наші вже не в тому стані, щоб займатися разом із ним вступом, тож він їде самостійно до Львова і складає вступний фізтест у ДСНС, — розповідає медикиня. — Хотів бути військовим, але я відмовила. Йому немає 18, хай ще скуштує студентського життя, не сподобається — зможе вступити наступного року у свою академію (НГУ — ред.)».
Якби війна закінчилася, уявляє Михайло, вони б з родиною спершу повернулися додому, у село. І він би три доби лише відсипався. Бо за відпустку цього не вдалося: «Засинаєш — і не засинається, завжди чекаєш, що десь щось має прилетіти, вибухнути». Водночас Світлана каже, що після війни вони насамперед зберуться, аби вшанувати пам’ять полеглих побратимів.
«Ми одразу сядемо в машини й поїдемо по наших загиблих. А потім потихеньку будемо відновлюватися. Не знаю, чи буде для мене цивільна медицина вже такою ж цікавою, як військова. Що ще? Будемо далі жити. Так?» — питає вона чоловіка, поки її щокою повільно стікає сльоза.
«Звісно», — киває Михайло.
