«Це його третій День народження». З полону повернувся морпіх з Тернопільщини Андрій Петрук
«Дзвінок з СБУ, — я скрикнула вголос і почала плакати, — Ольга Ковальчук згадує 5 лютого і свою першу реакцію на повідомлення, що її брата звільнили з ворожого полону, де він пробув майже чотири роки. — Я стояла в супермаркеті, на касі. До мене зателефонували і чую в слухавці: «Ми вас вітаємо, ваш брат, Петрук Андрій Петрович, уже вдома. Його обміняли. Чекайте на дзвінок». Я просто почала плакати прямо в магазині. Люди навколо дивувалися, озиралися, а коли я трохи оговталася, пояснила, що брата звільнили. Мене всі вітали. Навіть незнайомі люди раділи разом зі мною — це було так щемно. Потім пішла на роботу — всі обіймалися, плакали від радості…», пише 20 хвилин
Був фаховим військовим
Ці дні для великої родини Андрія Петрука надто неспокійні, адже багато людей телефонують, вітають. Та й самим треба звикнути до думки, що найстрашніше позаду. Оці роки очікувань, невизначеності і надії, що він повернеться.
— Дуже багато людей телефонують і пишуть — навіть ті, з ким ми ніколи близько не спілкувалися, — каже Ольга Ковальчук. — Всі радіють разом з нами. Мені здається, для нашого Андрійка це третій день народження. Перший — коли його народила мама. Другий — коли йому зберегли життя і взяли в полон. Він командир і був поранений — і я знаю, тоді там, у Маріуполі, вирішували: залишати його живим чи ні. А третій день народження — це 5 лютого, день його звільнення.
Андрій Петрук народився 11 грудня 1993 року у с. Ходаки тоді Шумського району. У родині всього п’ятеро дітей — четверо синів і одна донечка, Ольга. Андрій був наймолодшим серед братів. Після дев’ятого класу він пішов навчатися у Коропецький військовий ліцей Тернопільської області. А через два роки вступив до Житомирського військового інституту імені С. П. Корольова, розповіла сестра. Після магістратури Андрій потрапив на службу у 36 бригаду морської піхоти, і вже до початку повномасштабного вторгнення був учасником бойових дій.
— Я знаю, що ще до повномасштабної війни він часто їздив на маріупольський напрямок і мав бойовий досвід, — розповіла пані Ольга. Розмову доводиться часто призупиняти, бо жінці важко опанувати емоції і сльози. — Наш Андрійко дуже розумний, легко знаходить спільну мову з людьми, завжди добре комунікував з усіма. Знаю також, що він дуже багатьом допомагав — дружинам, мамам загиблих військових. І матеріально, і морально підтримував. Уже після того, як Андрій потрапив у полон, нам почали розповідати люди, яким він свого часу допоміг, — скільки він для них зробив.
Андрій проживав цивільним шлюбом з нареченою Юлією (за паспортом жінку звуть Ірина — прим. авт). Вона, розповіла сестра, чекала його всі ці роки, як і рідні. Їздила на акції на підтримку полонених, писала листи і звернення, займалася документами і зверталася куди тільки можна. Та зробила дуже багато для повернення коханого.
Про полон дізналися з ворожого ТV
Повномасштабна війна застала Андрія в Маріуполі, згадує сестра. Та каже, що десь за місяць до цього рідні відчули, ніби їхній Андрійко став геть іншим. Він ніколи не розповідав подробиць про службу , але тоді прохоплювалися фрази: «Ви не можете цього зрозуміти, тут зовсім інше життя». Там, ймовірно, вже знали, що війні бути, припускає пані Ольга.
Був період, коли Андрій зник зі зв’язку приблизно на місяць. Рідні не знали нічого, а потім, згадує сестра, він з’явився в мережі, в один день поговорив із усіма рідними. От тоді, каже пані Ольга, вони дуже злякалися. З часом зрозуміли: він уже усвідомлював, наскільки все серйозно і в якій ситуації перебуває.
— Він дуже переживав за батьків, і навіть коли морпіхам вже не доставляли боєприпаси, харчі і воду на Завод Ілліча, і вони записували для рідних прощальне відео, намагався ніби «заховатися», бо розумів, що це відео рано чи пізно дійде і до наших батьків, — каже пані Ольга. — Так і сталося: батьки побачили його першими.
Про те, як саме морпіхи потрапили в полон, різні дізналися зі слів інших звільнених військових. Зокрема, від чоловіка з Миколаєва, Степановича, з яким вони дуже дружили. Він розповідав, що хлопці були в оточенні — фактично в двох кільцях. Андрій із побратимами перебували у районі заводу Ілліча, неподалік від Азовсталі.
Отримав поранення
— Коли вони намагалися прорватися до своїх, це було орієнтовно на початку березня, брат отримав поранення — вогнепальне осколкове, з відкритим переломом ноги, — розповіла пані Ольга. — Вони рухалися на прорив, але техніку почали підривати одну за одною. Їхню машину теж пошкодило, але вони встигли звернути. Після поранення Андрію допомагали побратими — перев’язували, підтримували.
Коли стало зрозуміло, що виходу вже немає, ті, хто не міг далі рухатися, спустилися в підвальне приміщення на території заводу. За розповідями, вони пройшли кілька кілометрів, щоб дістатися місця, де ще можна було записати відео й вийти на зв’язок із рідними. На той момент у них уже не було
— Вони записали прощальне відео — дуже стримано, без емоцій, просто сказали, що залишилися без постачання, — згадує пані Ольга. — Пізніше брат повідомив, що з тієї групи багато хлопців пішли далі — ті, хто міг пересуватися. А залишилися лише кілька осіб, здається, семеро. Степанович теж залишився з Андрієм, хоча сам міг іти. Він сказав, що не кине його і буде з ним до кінця. Брат написав, що мусить знищити телефон, бо там було багато інформації. А зранку прийшли руські…
Невдовзі рідні побачили його відео з полону на місцевому телеканалі. Наступного дня сюжет видалили з мережі. На кадрах Андрій був у госпіталі з пораненою ногою. Сам фрагмент був дуже коротким, кілька секунд. Але рідні встигли зробити скріншот, і для них це було підтвердженням, що він дійсно живий і в полоні, згадує сестра.
Був в Оленівці під час теракту
— Перебуваючи в полоні, він інколи виходив на зв’язок — коротко, буквально на кілька хвилин, — каже Ольга Ковальчук. — Знаю, що найчастіше він телефонував нареченій, а мені подзвонив лише раз чи два — ненадовго. Розповідав, що спочатку його тримали в Оленівці — був і тоді, коли там стався теракт. Ми мали зв’язок до вересня. Коли телефонував, він коротко казав, що живий, здоровий і тримається.
Андрій ніколи не скаржився і не розповідав про стан здоров’я. У нього завжди було «все добре». І такий їхній Андрійко по життю — завжди на позитиві, ніколи не жаліється, каже сестра.
— Приблизно восени 2022 року він вже знав, що їх будуть переводити, але не знав куди, — згадує пані Ольга. — Згодом ми дізналися, що його перевезли до росії, у Камишин Волгоградської області. Там він перебував увесь цей час до звільнення. Зв’язку вже не було. Ми писали йому листи, але відповіді не отримували. Я знаю, що деяким полоненим листи доходили, але дуже рідко і не всім.
Що Андрій живий, дізналися від Владислава, який сидів з ним в одній камері і після звільнення одразу зателефонував рідним побратима. Чоловік розповідав усе з таким позитивом, і це дуже підтримало їх тоді, кажуть рідні.
— Про знущання в полоні вони майже не говорять. Скільки хлопців не звільняли — всі мовчать про це, — каже Ольга Ковальчук. — Більше говорили про умови перебування і харчування. Казали, що спочатку було дуже погано — справді дуже. Але з часом щось почало змінюватися: змінювалося керівництво колонії, і разом із цим трохи покращувалося ставлення, харчування, умови.
Багато залежало і від самих хлопців у камері — від того, як вони себе поводили. Там треба було бути максимально слухняним: сказали зігнути голову — значить зігнути. Повністю підкорятися правилам, розповідали вже звільнені хлопці рідним Андрія.
У полоні — душею з рідними
— Розповідали, що взимку було дуже холодно. Вони по-різному намагалися зігріватися. Вода була холодною, але хлопці змушували один одного дотримуватися гігієни, бо розуміли: це перш за все здоров’я, — згадує Ольга Ковальчук. — Вони це усвідомлювали і трималися разом. Навіть узимку їм іноді дозволяли відкрити вікно в камері, щоб провітрити й впустити свіже повітря — бо багато людей там серйозно хворіли.
Пізніше, за словами Владислава, їм почали давати книжки, іноді показували новини. Звісно, російські. Але українські бранці все фільтрували. Вони чітко знали, який зараз день, число, рік — усе рахували самі, тримали це в пам’яті.
Були й такі речі, які тримали їх на зв’язку з домом. Владислав розповідав, що коли в когось із рідних був день народження — вони в той день розповідали один одному родинні історії про іменинників. Так у них виробилася своєрідна традиція.
— Владислав згадував, як Андрій розповідав йому одну дитячу історію: наш тато працював у лісництві, возив ліс ЗІЛом, і ми, діти, дуже хотіли з ним покататися, — Ольга, згадуючи це, сміється. — І от тоді тато випадково притиснув мені пальці дверима. Андрій чомусь це дуже добре пам’ятав і переказував Владиславу. Таких історій було багато — простих, теплих. Це була ніби ниточка додому, зв’язок із рідними, який допомагав триматися.
Новий позивний — Сільвер
Андрій був справедливим. Завжди давав людині шанс виправитися, але якщо бачив, що цього не відбувається, — був строгим і приймав жорсткі рішення. Його дійсно багато хто поважає і любить. Рідні кажуть, це особливо відчули, коли він потрапив у полон — підтримки було надзвичайно багато.
— У полоні вони дуже здружилися. Владислав розповідав, що в якийсь момент Андрій раптом перестав із ним спілкуватися майже на тиждень. Він навіть подумав, що, можливо, образився. А виявилося, що брат увесь цей час складав йому вірш до дня народження, — згадує Ольга, що почула від побратима. — Наш Андрійко дуже творчий: він уміє малювати, любить читати, складати вірші. Коли їм почали давати книжки, він читав про піратів — завжди це любив, ще з дитинства. Через поранену ногу хлопці дали йому між собою позивний — Сільвер, як пірат із дерев’яною ногою. Це був такий їхній спосіб жартувати й триматися.
Хлопці в полоні дуже допомагали один одному: запам’ятовували номери телефонів, передавали контакти. Навіть коли в серпні звільняли Владислава, який був з Андрієм в одній камері, він диктував на пам’ять номери, щоб хоч хтось міг подзвонити рідним і сказати, що живий.
Петрук тут? На вихід!
Чергового обміну чекали перед Новим роком. Бранцям навіть видали нову форму. Потім обмін зірвався, форму забрали. І вже вдруге, коли знову видали форму, хлопці чули якийсь рух, шум у коридорах. Андрій тоді жартома сказав побратимам: «Зараз постукають і скажуть — Петрук тут? На вихід, — розповіла сестра, що почула від брата вже після звільнення.
— Коли це справді відбулося, він був у повному шоці, — сміється пані Ольга. — Каже, що вже майже не сподівався — думав, що це може бути щось, як і раніше, без обміну. Але цього разу його справді поміняли.
Першим Андрій подзвонив батькам. Мама одразу в сльози, розпитувала, як син та запевняла, що чекає. А той питав, як наречена, бо зв’язатися з нею не зміг. Він тоді не знав, що кохана поїхала ненадовго до сестри за кордон, тому і зв’язку із нею не було, згадує сестра. Потім Андрій, коли їхав у швидкій вже Україною, набрав сестру по відеозв’язку. Це було море позитиву, емоцій та сліз, згадує пані Ольга.
