Найбільша спільнота Тернополя в соціальних мережах

"Ми могли бути разом 24/7 і нам ніколи не набридало"

Про це розповіла Суспільному дружина бійця Катерина Ониськів. За її словами, Михайло так і не побачив сина, але встиг дати йому ім'я:

"Коли він їхав у Донецьку область, ми дізналися, що я вагітна. Якраз тоді побачилися в Тернополі на залізничному вокзалі на 5 хвилин. Це була наша остання зустріч. Він зник, коли я була на 13 тижні вагітності. Михайло знав, що має бути дитина, але не знав, хто буде. Він казав, що якщо буде хлопчик — назвемо його Левчиком, Левом. Одразу, як дізналася, що буде хлопчик, це в січні 2025 року було, одразу це був Левчик. Йому зараз 9 місяців і він дуже схожий на тата".

Катерина Ониськів із сином Левом. Суспільне Тернопіль

Катерина розповіла, з Михайлом познайомилися в 2015 році:

"Ми познайомилися через соцмережі. А потім зрозуміли, що будемо навчатися в одному університеті. І вже в серпні 2015 року перший раз побачилися, а через два тижні почали зустрічатися. Ми постійно гуляли, мабуть всі Чернівці обійшли разом. Ми могли бути разом 24/7 і нам ніколи не набридало. А через рік після пропозиції, 7 серпня 2021 року, ми одружилися. Весілля ми робили у Тернополі. Мали бути довгі роки життя. Навіть в інстаграмі чоловік виклав фото і написав: "Жили вони довго та щасливо". Щасливо жити вийшло, просто старість разом не вийде зустріти".

Михайло і Катерина. Катерина Ониськів

"Казав, що не може бути просто командиром, сидіти і не ходити на позиції"

На війну Михайло пішов у травні 2024 року, служив у 60-тій окремій механізованій інгулецькій бригаді. Катерина каже, був командиром взводу:

"Він казав, що не може бути просто командиром, сидіти і не ходити на позиції. Він має знати, як там все відбувається і має разом з ними всіма бути. Він ходив на нуль. Він був на Лиманському напрямку, це Донецька область, вони були в селі Терни. Коли він там був, було більш-менш тихо, а коли їх мали переводити на іншу позицію, там був наступ. Взагалі я думаю, що він мене більше заспокоював, що там все нормально, щоб я не хвилювалася через свій стан. І сам він напевно завжди думав, що повернеться".

Михайло Ониськів. Катерина Ониськів

"Моментами хотілося поїхати в Терни та обшукати кожну частиночку землі"

Останнє повідомлення Михайла Катерина пам’ятає й досі:

"По цьому повідомленні можна було зрозуміти, що він планує повертатися. Він написав, що хоче виграти ром, бо він побився об заклад із братом. І він цей ром виграв. Брат йому приніс його уже на похорон. Я не могла повірити, що таке останнє повідомлення і він тоді 7 числа загинув, а не десь там у полоні".

Катерина розповіла, Михайло йшов на позицію на 6 днів, однак коли минув термін, він не вийшов на зв'язок і дружина написала командирові:

"Михайло сказав, що йде на 5-6 днів, а це вже був 8 день. А командир написав, що він зник безвісти, намагаємося його знайти і вивезти. Це була вся інформація на той час. Одразу почала думати, як дізнатися більше. Його друзі військові мені допомагали. З того, що ми дізналися, що на позиції в нього були легкі поранення ніг. Вони виходили з позицій, всі виходили трьохсотими. Троє виходили, дрон їх побачив і вже після того вони розбіглися і не бачили мого чоловіка".

Михайло і Катерина. Катерина Ониськів

За словами Катерини, згодом намагалася знайти чоловіка серед полонених у телеграм-каналах:

"Я передивлялася кожне фото. Моментами хотілося поїхати туди, в ті Терни, і обшукати кожну частиночку землі, побачити, що його там дійсно немає. Побачити, що він там не залишився. Це така безвихідь, коли ти приходиш в якусь установу і вони не можуть нічим допомогти. Я писала всім, кому тільки можна з його бригади. Намагалася дізнатися все. Навіть якщо майже немає шансів, все одно ти вдивляєшся в кожну деталь і намагаєшся знайти свого коханого живим. Насправді в той час він лежав на полі бою. В травні діставали звідти тіла. І весь цей час, поки я була вагінта, він там лежав".

Катерина Ониськів. Суспільне Тернопіль

Тіло Михайла повернули в серпні під час репатріації 1000 на 1000, сказала Катерина:

"До речі, я йому кожен день писала листи, поки була вагітна. І останній лист я написала в липні 2025 року, і вже в серпні я не писала. Виходить у серпні він вже був в Україні, просто чекав, поки його заберуть. Навіть зараз, коли ми його поховали, але має бути обмін і десь в глибині душі хочеться, щоб він теж там був. Але я розумію, що його там не може бути, бо мені віддали його обручку, і це має бути він, ДНК співпало. Але не хочеться вірити, мозок відмовляється".

"Тільки тут або на кладовищі Левчик буде бачити свого тата"

Михайла вважали безвісти зниклим 15-ть місяців. Його фото висіло на "Алеї надії" у Тернополі, зараз світлина бійця на "Алеї пам’яті". Катерина каже, про загибель чоловіка повідомили слідчі в кінці січня цього року. У Чернігівському морзі ідентифікували його тіло:

"28 січня о 19:30 мені подзвонив слідчий з Чернігова, сказав, що є збіг ДНК. Я його попросила подзвонити батькам Михайла, бо я б не змогла їм цього сказати. Зазвичай, коли кажуть про збіг, то трохи сумніваєшся, робиш додаткові експертизи, але в нас це було 100%, тому що тіло співпало по двох ДНК — ДНК сина Лева та брата. І сказали, що обручка його є. Тоді, коли побачила, зрозуміла, що то він. З іншого боку стало спокійніше, що його знайшли. Бо якби його не знайшли, зараз думати про те, що він десь там залишився, було б складно. Навіть до того, як подзвонили, він снився нам дуже часто, а після того, як подзвонили за ДНК, то жодного разу не снився. Може він знав, що нарешті буде вдома".

Грамота пошани та скорботи. Суспільне Тернопіль

Фото захисника висіло на "Алеї надії" в Тернополі, зараз світлина бійця на "Алеї пам'яті": "Я, коли перший раз ішла до цього фото на "Алеї пам’яті", то дуже важко було. Бо коли я йшла до фото на "Алеї надії" — була надія, що він буде вдома, що він приїде. А тепер, коли я йду сюди, я розумію, що це наші єдині побачення будуть. Тільки тут або на кладовищі Левчик буде бачити свого тата. Ми дуже любили гуляти Тернополем теж, ходити тут центром. Після того, як він зник, я боялася, що він колись буде на цій алеї. Але тепер він тут і це місце, де я прийду до нього на побачення, постояти, помовчати. Я вірю, що він чує, коли я з ним говорю".

Катерина Ониськів біля портрета чоловіка. Суспільне Тернопіль

"Це найгірше, що можна було почути про свою дитину"

Поховали Михайла в його рідному селі Ладичин Микулинецької громади.

"Ми жили роком надії. Бо нам сказали, що підтвердження смерті нема. Там, де він пропав, нема його ні живого, ні мертвого. І ми мали велику надію, що він у полоні. А коли сказали, що збіг ДНК — не бажаю нікому такого відчути. Земля пішла з-під ніг, і все. То найгірше, що можна було почути про свою дитину", — сказала мати Михайла Наталія Ониськів.

"Тяжко. Навіть нема слів, щоб підібрати. Це була моя надія, моя опора. Дружина хотіла їхати в Стамбул на акцію. Писали у Ватикан. Писали Михайлові листи в полон з надією, що якийсь до нього дійде. Бо казали, що були такі випадки, що так можна знайти рідного. Робили все, що могли. Координаційний штаб, Червоний Хрест — ми стукали, сподівалися, що він були в полоні. А коли подзвонили і сказали, досі здається, що це неправда, що це сон", — розповів батько захисника Віталій Ониськів.

Батьки біля могили сина. Суспільне Тернопіль

Віталій і Наталя показали прапор з яким ходили на акції на підтримку військовополонених у Львові, Вінниці та Києві.

"Ми так ніби стали родиною з тими, хто шукав своїх рідних — всі безвісти зниклі, полонені. Ми всюди їздили разом", — сказала Наталія Ониськів.

"Виходили люди, які були в полоні, то вони завжди дякували людям, які виходять на акції. Кажуть, це велика підтримка для них. Було б добре, якби більше людей ходили на акції, а так тільки ті, кого це торкнулося" — сказав Віталій Ониськів.

Прапор, з яким батьки ходили на акції. Суспільне Тернопіль

"Побратими поважали нашого сина, казали, що він офіцер з великої букви"

У батьківській хаті фото Михайла, книги, які він читав. Наталя Ониськів сказала, намагається зберегти усе в пам'ять про сина:

"Коли він йшов до школи, він вже вмів читати. Коли діти замовляли подарунки на Миколая, в нього мала бути книжка. Князі України, князівни, отакі він любив історичні книжки. Він пішов вчитися на історичний факультет, він казав: "Я не хочу бути вчителем історії, я хочу бути істориком, вивчати історію". І так позивний він собі взяв "Історик".

Серед речей і червоно-чорний стяг, який Михайло купив перед вступом до ВИШу, сказав Віталій Ониськів.

"Він був справжнім патріотом. Як повісив його у кімнаті, так він постійно і висів на стіні. Дуже любив подорожувати. Любив фортеці. Дуже любив Львів, часто туди їздив. Коли обирали ім’я для дитини, то він казав: "Свого сина Данило Галицький назвав Лев". І на гербі бригади був Лев. Історія — це для нього було все".

Портрет Михайла Ониськіва в гуртожитку. Суспільне Тернопіль

Коли сина мобілізували, розповів Віталій, той пішов без роздумів:

"Заспокоював, казав: "Не переживайте, то не Курськ, не Покровськ, нормально, можна служити. Спочатку була Ямполівка його позиції, а потім були Терни. В тих Тернах було пекло. Позиції наші сипалися, деякі були втрачені. Побратими казали, що поважали нашого сина, казали, що він офіцер з великої букви. Він не хотів сидіти, він казав: "Де хлопці, там і я. Я хочу, щоб мене люди поважали".

Востаннє до батьківського дому Михайло приїжджав 5 травня 2024 року. Тоді зробив фото на лавці біля хати зі своїм собакою Роккі.

Останнє фото Михайло Ониськіва. Наталія Ониськів

"Пригадую, було дуже тепло, була гарна погода. Тоді навіть не могла подумати, що більше моя дитина додому не прийде", — сказала Наталія Ониськів.

"Це була людина з безліччю ідей"

Дружина Михайла Катерина Ониськів розповідає, чоловік любив подорожувати велосипедом, бігати. Також мав свій YouTube-канал, де робив огляди на відеоігри, мав і магазин із друком на одязі:

"Це була людина, в якої завжди була купа ідей. Якщо він починав справу, то намагався довести її до кінця нормально. Велосипедом він подорожував Тернопільщиною, це йому дуже подобалося. В нас досі стоїть його велосипед. Колись Левчику буде пам'ять про тата. Коли він їздив велосипедом, бачив на Тернопільщині закинуті костели і його, як музеєзнавця, боліло серце, що вони стоять закинуті й нікому не потрібні. Він казав, що було би дуже класно відновити один із них".

Останній букет, який Михайло подарував дружині. Суспільне Тернопіль

Катерина зберігає останній букет, який Михайло подарував, будучи на війні:

"У мене цей букет залишився з 1 листопада 2024 року. Тоді чоловік ішов на позицію і перед тим, як іти замовив цей букет. Там була записка з одним словом "Люблю". Коли дізналася, що чоловік зник, то я сказала, що викину цей букет, коли він мені подарує новий або коли я його знайду. Чоловіка я знайшла, але поки букет не можу викинути. Ще потім як пам'ять і з цього букету я забрала декілька трояндочок, зробила світильничок з епоксидної смоли, він стоїть біля його останнього фото. Я кожного ранку та вечора вмикаю і запалюю свічку біля нього".

Останній букет, який Михайло подарував дружині. Суспільне Тернопіль

Серед речей, які залишилися — обручка Михайла.

"Обручку мені передали, коли його забирали додому з моргу. Це день, коли він їхав "На щиті". На жаль, я би не змогла зрозуміти, чи то мій чоловік, чи ні, бо все не так, як я собі уявляла. Але обручка його. Я порівнювала, бо ми їх разом купували, вони з одного набору. Досі не наважуюся дістати її з цього пакетика. Її треба помити, а я ще не можу, бо там лишилася його частинка. Без обручки було б ще складніше, я б постійно думала, що він живий. А так, це хоча б його частинка вдома. Пізніше я її дістану, думаю, що буду носити постійно на собі".

Обручка Михайло Ониськіва. Суспільне Тернопіль