Найбільша спільнота Тернополя в соціальних мережах

Цивільна дружина Надія Бенишин розповіла про свого чоловіка-Героя, якого 19 березня повернули із полону. Його чекали, дуже чекали і вірили, що повернеться. Дружина згадує, що найважчим було сказати Романові, що його мами вже немає. Хоча про неї син запитав після перший слів з незнайомого номера: «Я повернувся, я вже вдома…», пише 20 хвилин

Про повернення із полону повідомив голова Козівської громади Сергій Добалюк. Він написав на власній сторінці у Фейсбук, що Роман — уродженець Тернополя, але проживав у Козові. 39-річний захисник, який служив у складі 24 бригади, перебував у неволі від червня 2022 року.

Роман, як дізналися журналісти, раніше працював у поліції. У червні 2020 року познайомився із майбутньою дружиною і вже за кілька днів переїхав до неї в Козову. Їхній роман розвивався стрімко, але ще тоді, зізналася Надія, вона за лічені дні зрозуміла, що Рома — її людина, з якою готова прожити все життя.

— Коли Рома переїхав в Козову, фактично починав життя з чистого листа, — розповіла Надія Бенишин. — Хапався за будь-яку роботу, працював в газовій службі, згодом у столиці в охороні. З початком повномасштабного вторгнення він служив у роті охорони ТЦК інструктором зі стрільби, вчив інших користуватися зброєю.

У травні чоловік сказав, що мусить їхати у відрядження на Львівщину, а за кілька днів виявилося, що він вже у гарячій точці на Луганщині.

— У мене був шок, — згадує дружина. — Але ще через чотири дні нове повідомлення, мовляв, йду на поле бою. І зник на місяць. Ні слова, ні дзвінка, ні повідомлення, — взагалі нічого! 19 червня він мене наперед привітав з нашою річницею, її мали святкувати 21 червня. І попросив зв’язатися з його батьком.

Не жила, а існувала

А через кілька днів Надія дізналася, що чоловік з побратимами потрапили в полон. Саме у ті дні, на які вони із Романом планували весілля.  

— Я не жила, а існувала, бо це життям назвати неможливо, — згадує дружина. — Я працюю в школі, літо, канікули, роботи не було. Я намагалася більше часу проводити із сином (від першого шлюбу — прим. авт.) і будь-чим себе зайняти, аби не збожеволіти. Розводила фіалки, і чекала, щодня чекала, бо обіцяли, що готують до обміну. І майже через три роки таки дочекалася…

Разом із дружиною на Романа вдома чекали тато з мамою. Жінка тяжко хворіла і померла 24 березня 2024 року — рік без кількох днів вона не дочекалася повернення сина із полону. А він, коли їхав у відрядження на Львівщину, навіть не

— Майже три роки від Романа не було звісток, я не знала про нього нічого, це як взяли і викреслили із життя, — згадує Надія Бенишин. — Коли інші хлопці виходили з полону, повідомляли, що Рома живий, цілий. Це все, що я знала. А ще, що їх готують до обміну.  

19 березня Надія йшла з роботи додому. Зайшла до крамниці — тут дзвінок з незнайомого номеру і повідомленням, мовляв, з вами хочуть поговорити.

— Я рідко відповідаю на дзвінки з невідомих номерів, — згадує пані Надія. — А тут автоматично натиснула. Чую Ромин голос: «Я повернувся, я вже вдома. Що там мама?»

Жінка згадує, що намагалася перевести розмову, запитувала, як сам Роман, що з ним і де він. Не могла сказати в ті перші хвилини, що мами вже немає.

— Згадую, як стояла серед магазину і просила продавців, аби дали таблетку «Валідолу», бо мені погано, — згадує дружина. — За чим тоді йшла до крамниці — все забула. Кинула все і побігла додому.

Ввечері чоловік знову подзвонив і розповів, що він в дорозі. Зв’язок був поганим, але Роман щоразу питав, що із мамою. Цікавився, чи отримували рідні гроші за нього. Жінка як могла відтягувала гірку звістку — мовляв, так, мама гроші брала, тільки останній рік не знімала. Коли

Роман запитав чому, відповіла, що вже нікому знімати… Розповіла, що мама тяжко хворіла, що кілька разів впадала в кому. І як відійшла у засвіти, так і не дочекавшись на сина попрощався, бо не знав, що опиниться на війні.

— Я не знала, як йому повідомити, але й мовчати не мала права, бо Рома перепитував кілька разів, — згадує пані Надія. — Тоді вирішила — скажу зараз. Краще, коли він там під наглядом лікарів і психологів.

Треба обійняти і доторкнутися

Зараз дружина часто спілкується з чоловіком — поки що телефоном і за допомогою повідомлень. Вони говорять про все на світі.

— Зараз я поки в шоковому стані. Але щоб повністю повірити, що чоловік повернувся, мені треба до нього доторкнутися, поцілувати, обійняти, — так, він пише, дзвонить — і я дихаю на повні груди, — каже пані Надія.  

Про одруження, яке планували на червень 2022 року, ще не говорили. Але тоді чоловік дуже хотів донечку і навіть придумав для маленької ім’я — Амелія.

— Надія є, вона не помирає. Ніколи не можна здаватися і припиняти вірити, — радить пані Надія усім, хто зараз чекає на повернення рідних. І поділилася досвідом, — я, коли дізналася адресу колонії, писала листи. Деякі з них поверталися мені. А також приходила незліченна кількість повідомлень, що лист передали туди й туди. Чи що його неможливо доправити. А я писала знову і знову, не знаючи, чи бодай якийсь із них дійшов до адресата. А в розмові з Романом, коли я про щось розповідала, він підтвердив, що читав в листі. Значить бодай деякі дійшли. Пишіть листи — вашим рідним, які у полоні, важливо відчувати підтримку. Так їм буде легше триматися і не здаватися, доки не повернуться додому.