Пішки йшов від польського кордону, аби воювати за Україну: історія бійця з Тернопільщини Олега Друка
Військовий зробив пропозицію дівчині під час відпустки, повернувшись з бахмутського напрямку, де він підвозить захисникам боєкомплекти, пише Суспільне
"Їжджу, забираю БК, привожу на позиції, займаюся ремонтом машин. Щось самі ремонтуємо, їздимо на сервіс, якщо щось складніше вже чи треба спеціалізований інструмент. Паливо забираю, їжджу деколи продукти забираю також".
Щоб захищати Україну, чоловік повернувся з Польщі. Каже, тоді пройшов майже 30 кілометрів пішки.
"У Варшаві забрав мене мій друг, повіз до кордону зі всіма речами. Не знаю, нащо я це все брав, там в принципі багато чого можна було залишити. Якось так в поспіху збирався. Кордон я перейшов, а там такі сумки великі. Добре, що хоч не в клітинку. Накинув на плечі, як рюкзак і так йшов, бо насправді дуже велика була черга. Прохід в Польщу — просто все забито було. Дуже широкий прохід насправді, але все було забито жінками, дітьми, навіть чоловіками, але то вже таке. Пройшов я кордон, мене в черзі далі чекав ще один мій друг, який привіз якусь свою знайому з дитиною. Але він не міг до мене доїхати, бо велика черга. На той момент, напевно, кілометрів 30 була черга з машин. І я так йшов до нього".
Першого березня, розповідає військовий, був уже в Києві.
"Я заїхав в Київ і це просто, як в фільмі якомусь: там стоїть згорілий, тамтанк догорає, там міст розбитий, люди тікають. Проїхати було в Київ неможливо. Ми просто ставали і розганяли машини, щоб проїхати. Багато хлопців приїхали з тим, що вони мали вдома — помпові рушниці, мисливська зброя. Хто що мав, той з тим і їхав. Потім нам вже видали автомати. Ми зайняли позицію. Добре, що ворог теж не знав, скільки нас там є і що в нас є, бо якби вони взнали, хто там проти них стояв і що вони мали —вони напевно волосся би на собі повиривали".
Згодом підрозділ Олега перекинули до Барвінкового на Харківщині, а тоді під Бахмут. За його словами, там 10 березня цього року відбувся найважчий для нього бій.
"За оперативними даними, як нам потім сказали, нас штурмували тоді півтори тисячі "вагнерів" і десантників їхніх. Наших хлопців тоді з піхоти на позиціях було приблизно 300. Ну і ми ззаду, артилерія. Майже 24 години тривав цей штурм. Ну, ми тоді відійшли від цих позицій, але оскільки "Вагнер" ніде це не анонсував, так як вони люблять, що здобули цю позицію, значить вони зазнали дуже великих втрат. Ну, по одній з фотографій, яка потім гуляла в Інтернеті, там видно невеличку частину поля бою і дуже багато їхніх трупів".
На цьому ж напрямку в травні, розповідає боєць, отримав поранення.
"Ми вже на той момент мали артилерійські гармати, працювали з них. Відпрацювали, здається, по цілі. Нам дали коригування, підкоригуватися там, навелися, чекали команди на вогонь. У нас працював генератор, щоб був зв'язок Starlink був і я один раз почув, що щось приблизилося-віддалилося, потім другий раз. Коли я вже почав прислухатися — просто боковим зором побачив, що вже щось падає і вже не встиг ні крикнути, ні нічого. Вибух. Біля нас був ярочок, ми побігли туди. Прибігаємо, дивлюся, що одного з наших нема. Кажу тоді командиру розрахунку, що нема того і того, ми пішли за ним, вже двоє хлопців я наших витягував".
Тоді, каже боєць, евакуював інших поранених і сам теж потрапив у шпиталь з осколковими пораненням голови, рук, ніг і тулуба. Також йому діагностували розрив вушної перетинки та контузію. Чи відновиться колись його слух повністю, чоловік не знає. Проте за кілька днів знову поїде на фронт.
На запитання, якою бачить перемогу України, відповідає так:
"Хотілося б, звичайно, відігнати до кордонів 1991 року. Але навіть якщо ми це зробимо, то це буде половина справи, може навіть і ні. Тому що дивлячись на це все, що робиться, навіть в тому самому Тернополі — роботи ще дуже й дуже багато. Перемогти, щоб здобути українську державу незалежну —це не один рік ще пройде".
