"Пам’ятаю кожного, кого проводжав в останню путь", - капелан з Тернополя Володимир Андрухів
Війна не відпускає
Володимир Андрухів закінчив Волинську духовну семінарію. 31 рік трудиться на духовній ниві. Має багато відзнак та нагород. Одна з останніх – орден святителя і чудотворця Миколая, яким за відродження духовності в Україні, відданість ідеалам добра та значний внесок у суспільне благо протоієрея Володимира Андрухіва нагородив Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Нині отця Володимира за віком звільнено в запас, та війна не відпускає його. На жаль, доводиться їздити на похорони, коли привозять в область бійців 44-ї бригади. Також з такою ж складною місією їздить у сусідні області – на Хмельниччину, Львівщину, Івано-Франківщину, Чернівеччину. Поховав дружину, яка згасла через онкологію, відтак знає, що таке біль втрати.
Пам’ятає усі свої духовні розмови з бійцями на передовій. Пам’ятає кожного, кого проводжав в останню путь, а це переважно молоді хлопці, цвіт нації, які залишили своїх матусь, татів, бабусь, дідів, дітей та рідну неньку-Україну, ставши героями назавжди.
З патріотичної родини
Володимир Андрухів народився не в Україні, де споконвіку жив і працював його рід, а в Хабаровському краю. «Я народився у родині бандерівців», – гордо каже він.
Батьки його брали активну участь у національно-визвольних змаганнях. Тато був у бойовому крилі, а мама – зв’язкова. Комуністичний режим засудив за любов до України кожного з них на 25 років. Далеко від рідної Тернопільщини вони стали батьками двох синів і доньки. Володимир був середульшою дитиною.
Із Далекого Сходу родина Андрухівих повернулася на Тернопільщину у 1968 році. Батько походив із с. Яргорів Монастириського району, а мати – із Зубреця сусідньої Бучаччини. Для проживання обрали мамине село. За 100 карбованців відкупили власну стареньку хату. З роками тут звели новий будинок. Володимир закінчив у Зубреці середню школу, звідси його призвали до армії. Після звільнення з військової служби працював у місцевому колгоспі.
На весільний рушник став з дівчиною Юлією зі свого села. Одного сина подружжя назвало Тарасом на честь Великого Кобзаря, іншого – Михайлом, вшановуючи ім’я дідуся.
Якось Володимирові Андрухіву приснився сон, який він сприйняв, як провидіння Боже. Відтак пішов навчатися до духовної семінарії, де його висвятили на диякона, а згодом – і на священника.
У 2015 р. о. Володимир зустрів о. В’ячеслава Кізілова, який одним із перших у Тернополі серед священників Православної церкви України став капеланом. Той поцікавився, чи не хотів би о. Володимир одягнути капеланський однострій. Він одразу ж погодився, бо вважає, що обороняти рідну землю, Україну, церкву, віру, це – почесно, а підтримувати на війні хлопців – конче необхідно. Тепер усі вони для нього не парафіяни, а побратими.
Хлопці часто ділилися з отцем власними проблемами, прагнули спілкування, розради чи просто теплого слова.
Ляльки-мотанки та коники-переможці
Володимир Андрухів днями разом з волонтеркою, керівником благодійного фонду «Промінь сонця» Оленою Мудрою брав участь у майстер-класі, що зорганізували у час Новорічно-різдвяних свят в обласній філармонії. Тут вони вчили бажаючих виготовляти ляльки-мотанки та коників-переможців, які тепер вкладають у пакунки, що передають бійцям на передову.
Також вироби ручної роботи реалізовують за кордоном, а за виручені кошти закуповують необхідне і допомагають нашому українському війську. Сприяють їм у створенні виробів ручної роботи викладачі та студенти Тернопільського кооперативного коледжу та працівники бібліотеки медуніверситету.
Загалом на сході України капелан Володимир Андрухів пробув 870 днів. І лічить він ці дні за своїм календарем – чотири свята Миколая, Нового року, Різдва, Водохреща…
З 2015 року веде своєрідний щоденник війни, можливо, колись видасть книгу…
Галина ВАНДЗЕЛЯК
Джерело Газета Свобода
