“Один син загинув, другий – у полоні…” Війна забрала найдорожче в матері з Тернопільщини
У молодості жінка працювала в Тернополі на «ХБК», згодом – у Білобожниці в кафе-їдальні. Опісля 28 років пропрацювала на цегельному заводі в Скородинцях. Діти подорослішали, впросили мати полишити ту роботу. Надія завела чималу господарку: дві корови, коника, сама їм сіно косила, сама привозила, – розповіли про життя пані Надії журналісти “Чортків.Сity”.
«Та що казати, – відповідає, – плачу щодня, молюся і плачу, молюся… П’ю заспокійливі медпрепарати, серцеві… Трохи співаю в церкві, вже другий рік чергуємося ще з однією жіночкою. Мої діти змалечку завжди ходили до церкви, ніколи ми не шукали відмовок, аби не піти на богослужіння. Ще маленькими (десь будучи в 2-3-му класі) діти ходили зі мною пішки навіть до Зарваниці. Всією сім’єю ходили»…
«Село Скородинці – це моя вітцівщина. Ще коли жив мій батько, царство йому небесне (помер у 1992 році), я себе почувала, як-то кажуть, в силі. Мала від батька і підтримку, і поміч, і добрі поради, повсякчас відчувала батьківську любов. А коли він помер, то мені, повірте, так стало важко без його опіки… Діти тоді ще були маленькими: Оксаночці – 6 років (старшенькій донечці), одному синові Борису – 4 роки, найменшенькому Сергійкові – 3 рочки. Змалечку вони мене завжди підтримували, дружно жили. Такі були добрі діти у мене».
…Ось на подвір’ї стоїть середущого сина (Бориса) машина. Було нікому нею їздити. Надія колись була вправним водієм, але вже 30 років минуло, як кермувала автівкою. Тож наважилася, пригадала правила дорожнього руху, сіла й поїхала. Тепер і до внучат частіше й зручніше їй навідуватися, і справи на віддалі швидше ладнати.
«А мамі моїй, – продовжує Надія, – вже, дякувати Богу, 89 років. Вона ще досі зі мною йде до церкви, хоч не бачить, та тримає мене за руку, так і йде, жодної служби не пропустить»…
«Ніхто й ніколи злого слова не сказав про мою донечку, – розповідає Надія. – Вона завжди ходила до церкви, там допомагала в прибиранні, в упорядкуванні подвір’я; будь-які розваги (як-от молодь відпочиває) її не приваблювали. Оксанка допомагала бідним, самотнім стареньким. Та після загибелі Сергійка (молодшого брата) вона так близько взяла ту втрату собі до серця і до голови, що на нервовій основі у неї розвинувся цукровий діабет, потім – цироз печінки, відтак – анорексія»…
«Якось Оксанка пішла по щось до холодильника, – пригадує мати. – Вже тоді їй було важко ходити, та вона аж ніяк не зізнавалася про свою слабкість. Сіла біля холодильника та й сидить… Виню себе, що тоді злилася, кажу: «Чого ж сидиш? Вставай! Давай допоможу»… Не хотіла доня ніякої помочі. Казала їй, їдем до лікарні. А вона: «Та поїдемо, але після свят». То якраз були різдвяні свята. Оксанка сама пішла до церкви, а назад уже не могла йти. Тож наступного дня ми поїхали до лікарні… Кілька днів дитина була в комі. Коли я говорила до неї, то з її очей котилися слізки. Так і померла моя донечка…».
Сергій, хоч і наймолодшим був у сім’ї, та першим одружився (у 20 років), ще коли служив в армії, звів своє сімейне гніздечко. А служив контрактником у Хмельницькому, в десантних військах. Оселилися молодята в Джуринській Слобідці. Тепер його синочок уже у восьмому класі, а донечка в третьому навчається. Сергійко мав золоті руки, як розповідала мати, вмів усе робити. Він сам перебудував, добудовував, відремонтував стару хату, яку купили, зробивши з неї нову, сучасну. Облаштував її з усіма комфортними умовами. А господарку яку мав велику! Тримав п’ять бичків, дві корови, вівці, свині, ще й коника мав, усяке птаство: качки, кури, гуси. Купив трактор, косарку. Мав поле, сіяв, орав. Допомагав і людям: то комусь щось привезти, то покосити, то зорати… Важка була в нього щоденна праця. Дуже важка. Жодної вільної хвилини.
Коли Оленка (тільки так і не інакше називає Надія свою невістку) з певних причин перебувала в Києві (допомагала своїй сестрі), то Сергій сам господарку обходив, донечку водив у садочок, синочка – до школи; допомагав їм з уроками, готував їсти, все встигав! Ще й на роботу ходив (замовляли люди його як майстра): криниці копав, чистив; огорожі клав, будівельні роботи (як внутрішні, так і зовнішні). Золоті руки мав…
Подружнє життя в середущого сина не склалося. Проживав у батьківському домі, працював електриком, в усьому допомагав матері. Кімнату (де ми спілкувалися з Надією) повністю «від А до Я», як казала моя візаві, злагодив сам своїми руками. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, добровольцем пішов на фронт.
«Як нині пам’ятаю, – мовляла Надія, – четвер, 24 лютого: Борис приїхав з роботи; бачу, в хаті якийсь безлад, син щось шукає, складає, рюкзак лагодить. Ще встиг поїсти… Приїхав Сергій і машиною повіз Бориса до Львова. Бо саме там його військова частина, в якій він служив у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Борис воював ще у 2014-2015 роках. І тоді пішов добровольцем, і тепер. Ще раніш, у строкову службу, він був кінологом».
Обидва сини стали на захист Батьківщини
Борис пішов… Просила мати молодшого сина Сергія, аби залишився вдома, а він казав: «Все буде добре. Борис воює, і я мушу бути з ним поруч»… Тож довго не думаючи, Сергій зібрав рюкзак і також поїхав до Львова. Він міг і не йти на фронт, бо офіційно був опікуном своєї старенької бабусі.
Обидва брати воювали в складі 80-ї бригади.
«На День матері 2022 року, – пригадує Надія, – прийшла з церкви, переглядаю повідомлення в телефоні, може, від синочків є вісточки. І тут – смс від Сергійка: «Мамо, вітаю Вас з Днем матері!..», а в додаток – пісня Кузьми про маму. Відписала: «Синочку, нехай тебе Бог береже! Дякую тобі»… Не знала, що тоді мого Сергійка вже немає, загинув… Казали, що осколок від ворожого снаряда попав йому в голову… Мало повоював: березень, квітень… А восьмого травня – загинув… То було близько 12-ї години. Чомусь не відчувала я тоді тої біди… Бо постійно була тривога за дітьми. Багато було пропущених дзвінків: від Оленки (дружини Сергійка), від свахи… Дзвонила до Бориса, не відповідав. Аж наступного дня підтвердив загибель брата. Та я так молилася за нього, так просила Бога зберегти синів моїх… Ось тепер, цьогоріч 8 травня, вже два роки, як злетів мій Сергійко янголом до небес… Кажуть, кого Бог любить, тому дає якийсь хрест.
Після похорону Сергійка Борис міг залишитися вдома, але повернувся на фронт. І начебто питання щодо звільнення його з армії було вирішено, але… Тоді в районі Бахмута почалися сильні активні атаки-обстріли з боку москалів. Знаю, що Борис їхав на підмогу своїм хлопцям. Поїхав, та… не вернувся. Прийшла звістка – пропав безвісти 25 травня 2022 року. А тепер, переглядаючи чи не весь Інтернет, бо входжу до багатьох пошукових груп, побачила його – свого Бориса! Натрапила на відео: в російському полоні наші хлопчики, а серед них – мій син. Хоча й не дуже до впізнання, але – його плечі, його очі…
Брати дуже схожі між собою. Тож ніяк не можу розпізнати, хто з них: чи Борис, чи Сергій, бо ж попри все маю надію, що Сергійко не загинув, адже тіла його ми так і не бачили – труна була закрита. Всюди-всюди звертаюся, де тільки можна, щоби дізнатися про Бориса: і на «гарячу лінію», і в Червоний хрест, і в координаційний центр… Надіюсь, що синочки мої живі й обидва повернуться додому…
«Так тяжко ростила діток, – мовляла плачучи Надія. – Пам’ятаєте, 90-ті роки: ні заробітків, ні грошей. Ні зодягнути дітей у щось краще, ні взути… Батько помер, потім у засвіти пішов рідний брат (помер від раку). Тепер сама я зосталася. Більшість зі своєї господарки розпродала, залишила лише невеличке птаство. Маму доглядаю і людям самотнім допомагаю. Хтозна, як воно далі, чи буде кому мені води подати… Після смерті доньки уже рік минув, а я досі не можу чорного скинути. Сонце згасло для мене…
Коли Сергійка хоронили й Оксанку, допомогли нам і Чортківська міська рада, і пані Марія Горбаль, вельми їм вдячна».
Зараз у матері невеличка розрада – котики, яких дуже любить, бо ж і сини любили ці ніжні пухнасті створіння. Кицю Сивулькою називає Надія, її подарували внучатка після загибелі Сергія. Окрім неї, має ще одного свого котика і п’ятеро, як каже, прийомних (яких люди вигнали на вулицю, безпритульними). А ще двох песиків.
Так і живе Надія – в скорботі за дітьми, проте в молитві до Господа з надією та вірою, що і Борис живий повернеться додому, і що в труні тіло не свого Сергійка схоронила…
Відраду має в підтримці двоюрідних сестер своїх, Оленки (невістки), свахи, тішиться, що вони поруч. На жаль, деколи прикрість не оминає жінку. Бо є серед добрих людей і лихі (як на думку, так і на слово не змовкне), які кажуть, що в Надії «кам’яне серце», і що синів на війну відправила тільки задля грошей… Та прощає жінка ті «лихі язики», не тримає зла, бо живе Божим словом, Божими заповідями, молитвами до Господа. Живе заради старенької матері своєї, живе з великою вірою в повернення сина, живого й здорового.
