Найбільша спільнота Тернополя в соціальних мережах

Серед цих патріотів чільне місце займають ті, хто боровся українську державність в лавах УПА.

Нещодавно керівництво Збаражчини вручило грамоти та почесні відзнаки обласної ради за вагомі особисті заслуги у національно-визвольній боротьбі, відданість ідеалам незалежності Української держави, багаторічну плідну громадську діяльність та з нагоди 75-річчя створення Української Повстанської Армії двом учасницям УПА району.

Їхній життєвий шлях, а також історія дружби – просто вражають.

“Конвалія” і “Буря” зустрілися через десять років. Учасниці визвольної боротьби, політрепресовані Ганна Лінько та Стефанія Голинська дружать з 16-ти років, з часів навчання у торговельній школі Збаража, а нині жінкам під дев’ять десятків літ. Тобто їхній дружбі понад сім десятків років! За станом здоров’я не могли одна одну провідувати, але телефонний зв’язок тримають постійний”, – написала на своїй сторінці у Фейсбук заступниця голови райради Світлана Боднар.

Ганна Ковальчук-Лінько народилася 2 березня 1924 року в селі Терпилівка Підволочиського району. Початкову школу закінчила в рідному селі. З 4 до 7 класу навчалася у Новому Селі. Сьогодні ж пані Ганна – жителька Збаража.

У 1942 році, коли Ганна Ковальчук-Лінько вступила до Збаразької дворічної торговельної школи, прийшли німці. Утім, одного дня вони, студенти, познайомилися з жінкою похилого віку, яка закликала їх до боротьби за Незалежність України. «Ми, всі як один, з великою вірою і натхненням прийняли цей гарячий виклик, – розповідає 93-річна пані Ганна. – Так уся молодь вступала в ОУН. Щоб нас не переслідували, під час навчання в торговельній школі в Збаражі, ми вечорами збиралися групками, читали історію України, приймали присягу «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї». Коли ж у 1944 році прийшли рускі, то наша торговельна школа розпалася: одні йшли на фронт, другі – в УПА, треті втікали за кордон, у мене ж любов до України була з дитинства, тому я стала зв’язковою УПА під псевдо «Лілея», «Конвалія». Тяжко було. Бої були. Не раз доводилося ховати тіла хлопців. А одного разу хтось дав наводку на церкву в селі, де переховувалися наші бійці. Церкву обступили. Вимагали здатися. Але ніхто не здався. Двох хлопців застрілили, а чотирьох спалили в церкві… Я ж була зв’язковою до 1947 року».

Під час тих подій пані Ганна потрапила до в’язниці на Лонського, де зазнала катувань. Згодом її відправили у Магадан. «Магадан – пересильний пункт, сюди приїжджали купці і відбирали людей, як рабів на ринку. Я потрапила в бригаду із 150 жінками. Привезли нас за 23 кілометри від Магадану. Привели до лісу, розділили по дві, дали пилку і дві сокири, виділили ділянку, встановили норму – 10 кубів дерева. В парі зі мною була литовка. Тримаємо сокиру з пилкою і плачемо… Ми в житті не працювали такими знаряддями. Поплакали і пішли до сусідніх дівчат вчитись. Сніг відкидали, а він на ріст людини, валили дерево, зрубували сучки, різали по два метри, складали на купу, а ввечері повірка, хто скільки зробив, норми не виконував ніхто. А в бараках чекала вечеря: 300 грамів хліба, миска баланди і відбій…»

У Магадані пані Ганна познайомилася зі своїм чоловіком Трохимом Лінько – побратим «Граб» з відділу УПА – Північ Клима Савури, який був засуджений 1947-го. У 1955 році вони повернулися додому, після чого одружилися.

Пані Ганна зі своїм чоловіком Трохимом прожила довге життя разом. У 1991 році вони вступили до новоутвореної ОУН – УПА. Часто зустрічалися з друзями, як в молоді роки: співали, веселилися, плакали…

«Мій Трохим співав у чоловічому хорі УПА, який діяв і діє в Збаражі, – каже пані Ганна. – Чоловіка втратила у 2004 році, йому діагностували рак гортані і лікарі запевняли, що проживе не більше трьох років. Трохим прожив тридцять років, не знаючи свого діагнозу, я йому не сказала, і лікарі вміють помилятися. З тих пір живу сама. Спілкуюся зі своїми друзями, хоч їх вже залишилося мало. Горда з того, що нікого не видала, не піддалася людським слабкостям. Бажаю, щоб кожен українець виконав свій обов’язок перед рідною Україною. Прошу Господа, щоб він дозволив мені дочекати справді незалежної від ворогів України, за котру я так багато пережила, за котру мій чоловік боровся, за котру повмирали багато моїх друзів, за котру знову гинуть мої рідні українці…».

Відповідно до указу Президента України від 07 березня №59/2018 за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зразкове виконання службового обов’язку та багаторічну сумлінну працю Ганна Лінько нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

За плечима Стефанії Голинської, яка зустріла 93-тю зиму у 2018 році такі випробування, які не завжди здатні витримати навіть мужні й кремезні чоловіки.

У 1945-му її, 20-річну юнку, арештували за доносом у зв’язках з бандерівським підпіллям. Досі бабця Стефа (як її ласкаво називають рідні та знайомі), з болем і трепетом згадує пережите у Чортківській тюрмі. Частину арештованих утримували в так званих каторжанських камерах, інших ? у камерах смертників. Жінка згадує, як щоночі з камер смертників виводили юнаків та чоловіків на розстріл. Ніхто з приречених на смерть не просив помилування у катів, однак кожен, хто проходив коридором, називав своє ім’я та прізвище, казав, що йде на розстріл, і вигукував: «Слава Україні!» Герої вдавалися до такого кроку, щоб ті, кому пощастить вижити, розповіли родичам про їх долю. А ще запам’ятала Стефанія Василівна нелюдські умови в Чортківській тюрмі, на етапі у Харкові – скрізь в’язнів «доїдали» блохи і блощиці, тіло було скусане до крові.

Перший раз енкаведистам вдалося «вибити» з юної Стефи зізнання, проте на суді дівчина відмовилася від своїх свідчень, заявивши, що дала їх в результаті катувань. Тож її судили вдруге і засудили на 15 років таборів у Воркуті. Стефанія відбула у таборі 11 років і три місяці, працювала на шахті. Потім жила й працювала на поселенні. Попри усі труднощі в житті безправних каторжан були й світлі моменти, адже саме на спецпоселенні Стефа зустріла політв’язня, хлопця з Івано-Франківщини Карла Голинського, з яким поєднала долю, на поселенні у подружжя народилися син і донька.

– Ми, політв’язні, були дуже дружні, бр тільки об’єднавшись, могли дати відсіч кримінальникам-«уркам», – каже пані Стефанія. -Мені здається, що надійніших подруг і друзів, ніж ті, що випробувані спільними злигоднями, не буває.

Жінка досі, як найдорожчі реліквії зберігає світлини із заслання, з дарчими надписами і датами. Чорнила на старих фотографіях вицвіли від часу, а обличчя людей, більшості з яких уже нема в живих, залишилися такими ж молодими і прекрасними. Гортаючи сторінки свого нелегкого життя, Стефанія Голинська ні про що не шкодує, бо завжди чинила по совісті, і як могла, боролася за незалежність України.

– Націоналістку і бандерівку з мене зробив мій вуйко Комендат, – згадує жінка, – який давав мені читати націоналістичні брошури. Я зачитувалась цією літературою років з дванадцяти, а ще читала історичні книжки з тітчиної бібліотеки. Вже дорослою дійшла висновку, що завжди Україна втрачала шанс здобути незалежність через зраду або незгоду між керманичами.

Повернутися у рідне місто пані Стефанії з чоловіком і дітьми вдалося аж у 1979 році. Ця жінка настільки активна та безкомпромісна, що вступала в полеміку з тодішніми партійними чиновниками, доводячи свою правоту. На запитання, чи не боялася, з усмішкою відповідає, що далі, ніж вона була, її вже не заслали б.

Бабця Стефа зберегла надзвичайно позитивне ставлення до життя, жваво цікавиться політичними подіями та громадськими справами, на все має свій незалежний погляд. Вона закидає керівникам держави, що не завжди діють в інтересах України та її народу.

Сивочола патріотка вважає, що молоді потрібно більше розповідати про історію України, виховувати її у повазі до пам’яті полеглих героїв, і робити найкраще це зможуть ще живі учасники українських визвольних змагань.

А найбільше тішить патріотку, що дожила до незалежної України, за яку загинуло стільки нашого цвіту.

Джерело