«Не варто недооцінювати свої сили й можливості»: розповідь бійця, який 11 діб провів на дні урвища з побратимом в оточенні ворога
«Без помилок у мене не обходилось, та я на них вчився»
До широкомасштабного рашистського вторгнення Євгеній Баранов тривалий час займався, за його словами, «рихтуванням» людей — мануальною терапією.
До такої професії його привела хвороба хребта ще в юнацтві. Іноді біль був нестерпний і терпіти було важко. Діагноз лікарі поставити не могли, тому хлопець почав шукати можливість вилікуватись самотужки.
Займався йогою, вчився, переймав досвід, практикував, відвідував конференції, семінари з отриманням сертифіката. Нарешті, не лише сам себе вилікував, а й почав допомагати людям.
«Не варто недооцінювати свої сили й можливості, — зауважив Баранов під час розмови з кореспондентом АрміяInform. — Шанс опанувати для себе щось нове, яке не входило до твоїх мрій, на перший погляд, мізерний. Так, потрібен час, щоб навчитися. Без помилок у мене не обходилось, та я на них вчився.
Той епізод з життя Євгенія переконав його повною мірою покладатися на себе, не опускати руки в будь-якій критичній ситуації. Існує лише одна вагома причина, чому люди не досягають мети — вони рано здаються. І якщо ти перестаєш намагатися реалізовувати бодай один шанс, то у тебе немає шляху до перемоги.
«Нас врятувала особливість ландшафту урвища з щільною рослинністю»
Командир відділення Баранов із позивним «Пісня» був одним із добровольців батальйону тероборони, які зголосилися увійти до складу змішаної роти, якій випало в травні підсилювати 72-гу механізовану бригаду під час оборонних боїв поблизу Лисичанська.
Наприкінці весни минулого року ворог зосередив на тому напрямку значну частину наявних у нього сил та досяг кратної переваги у кількості живої сили та техніки над українськими захисниками.
«Обстріли наших позицій велись ворогом з гармат, реактивної артилерії, мінометів, були й нальоти авіації, — пригадує Євгеній. — Нашим завданням було в оборонних боях знищити якомога більше рашистів і це ми з успіхом робили.
Одного дня нашій групі з одинадцяти людей поступила команда відійти від Лисичанського НПЗ на підсилення механізованої роти в районі села Врубівка.
Під час пересування ми потрапили в засідку і прийняли бій. Скільки він тривав, уже не пам’ятаю, але, на жаль, не обійшлося без втрат, ще один наш побратим попав пораненим у полон".
Поранення дістав і Баранов: одна куля потрапила в поперек, друга пройшла навиліт, а осколок від міни застряг у боку. Євгеній зібрався з силами і відповз в урвище. Поруч побачив колегу з підрозділу Василя з позивним «Найк».
Це, звичайно, підбадьорювало, надихало й прізвище побратима — Борець. Хоча ситуація, в яку потрапили воїни, була вкрай критичною, вони не піддались паніці.
Стрільба не вщухала, а до них долітали крики рашистів, які перегукувались між собою. У будь-який момент хтось з ворогів міг пройтись по урвищу.
«Нас врятувала особливість ландшафту урвища з щільною рослинністю, — розповідає „Пісня“. — Ми чули, як зверху рухаються окупанти, як перемовляються, але вони нас не помічали. Літали над нами й дрони».
«Ми не панікували, хоча страх був»
Найперше Василь допоміг Євгенію обробити рани спреєм, який був в аптечках. 3−4 дні отвори в тілі ще мляво кровоточили, а потім почали утворюватися нагноєння.
«Ми не панікували, хоча страх був, — продовжує Баранов. — Знаєте, чим відрізняється боягуз від сміливця? Їм обидвом страшно, але сміливець, на відміну від боягуза, щось робить, аби подолати страх. Ось і ми почали, як ящірки, рухатись по дну ущелини, виповзати на поверхню, переважно вночі. Зміст пайків закінчився, фляги висохли і ми шукали, чим вгамувати голод. Неподалік на полі вже заколосилася пшениця і ось ми рвали ці зелені колоски і жували. Ставало легше».
Навколо схованки наших воїнів постійно точилися бої, стрільба з багатьох видів зброї не вщухала. Євгеній з Василем намагалися вгадати, кому з якого боку належать постріли — нашим чи ворогам. По прильотах на позиції ворога хлопці зорієнтувались, в якій стороні українські підрозділи. Були навіть думки подати нашим сигнал, але, коли десь нагорі лунали перегукування ворогів, ідею відкладали.
«Голос одного рашиста ми навіть почали розпізнавати, — говорить співрозмовник. — Він, мабуть, був командиром, бо жахливо кричав і лаявся на інших, обзиваючи їх дебілами. Скоріш за все воно так і було (усміхається)».
На одинадцяту добу сміливці вирішили прориватися до своїх. Вони вже вивчили «розклад дня» окупантів: коли ворог запускає дрони, коли обстрілює і коли оголошує собі «перерву на обід». Ось під час чергового ворожого перепочинку, залишивши у себе мінімум набоїв, бійці покинули свою схованку і через посадку вийшли на край поля.
«Не змовляючись, ми щодуху стартанули по полю, — пригадує сьогодні вже з усмішкою Євгеній. — Пробігли кількасот метрів і впали, перевели дух і знову побігли. Метою була ледве видна на горизонті посадка. Коли добрались до неї, вирішили окопатися і заночувати. Наступний день провели у пошуках наших і ближче до вечора вийшли на позицію своїх».
Спочатку їх очікувано сприйняли за «диверсантів» і ретельно обшукали. Не допомогло на початках й спілкування українською мовою.
Лише коли господарі позицій вийшли на командира воїнів, все з’ясувалось і «диверсантів» нагодували. А потім гірські стрільці були вражені розповіддю Євгенія і Василя про 11-денне перебування в стані ворога. Не обійшлося в «гостях» без чергового ворожого артилерійського обстрілу, через який «Пісня» дістав ще й контузію.
«Мене, як пораненого, доправили спочатку до госпіталю в Бахмуті, потім до Дніпра, а кулю й осколки виймали вже в Києві, — продовжує розповідь Баранов. — Пройшов курс реабілітації в Центрі психічного здоров`я „Лісова поляна“, після якого відчув полегшення. Але, якщо відверто, перебуваючи під враженням пережитого, про повернення в тероборону не мріяв. Згодом все розклав по поличках, осмислив те, що зі мною відбулося, змінив погляди на деякі речі».
На якусь мить Євгеній замовкає, наче щось пригадуючи. Тишу порушує сержант з позивним «Ізюм».
«Коли я почув про той пекельний бій в районі Врубівки, про загибель побратимів, а особливо, коли сказали, що Женька пропав, не знаходив собі місця, — пригадує „Ізюм“. — Коли відійшли з передка, його речі забрав до себе зі словами „Ні хрена, скоро вернеться“. І ось сниться мені сон — назустріч мені йде Жека живий і здоровий. А вже вранці стало відомо, що він в госпіталі в Бахмуті».
Тож Євгеній Баранов повернувся не лише уві сні «Ізюма», а й реально — до рідного батальйону в жовтні минулого року.
