«Навіть не питатиму, яке пекло пройшов. Просто обійму». З полону повернувся Іван Романюк
«Слава Богу, що зберіг нам сина, — мама звільненого з полону Івана Романюка, розмовляючи із журналісткою, не може стримати емоцій і сліз. — Я навіть не можу описати того, що з нами відбувається, відколи почули звістку, що Івасика звільнили. Ми з чоловіком весь час плачемо. І не перестаємо дякувати Богові і всім, хто весь цей тяжкий час був поруч і молився разом з нами, аби син повернувся. Я ні на хвилину не сумнівалася, що так і буде…»
Не чула сина майже три роки
Батько трьох малих діток Іван Романюк із с. Мовчанівка Підволочиської громади пішов служити в перші дні повномасштабного вторгнення. Мама згадує, як просила його подумати, почекати.
Про звільнення земляків із полону повідомила журналістів мешканка Підволочиська Галина Гладиш. Жінка згадує, як спочатку побачила у списках Андрія Вінницького, — написала родичам, з якими спілкувалася, ті підтвердили радісну новину. Тоді про Івана Романюка ще не було інформації. Згодом у списках побачила Іванове прізвище. Збігалися по-батькові і дата народження.
— Дякувати Богові, він милостивий, почув наші молитви. А тепер хлопці повернулися додому, — каже Світлана Гладиш. — Мама Івана Романюка, доки син був у полоні, постійно донатила, приєднувалася до всіх зборів. Коли дізналися, що наших звільнили, ви не уявляєте, скільки було повідомлень, дзвінків, люди перепитували, чи точно наші. Це таке неймовірне щастя — все підтвердилося.
Світлана Романюк ще з сином не говорила — вона не чула його майже три роки. Жінка зараз перебуває за кордоном і каже, щойно дізналася про обмін, одразу набрала невістку. Та підтвердила, що Іван вже дзвонив. Поспілкувалися буквально кілька слів. Але вона його чула — і це було за щастя.
«Бог почув мої молитви…»
— Ви не уявляєте, це був день шалених емоцій, я не можу словами передати свої відчуття, — жінка знову плаче від щастя. — Івасик — молодший син, народився 2 червня — такий був світлий і сонячний день. І синочок мій дуже світлий, щирий, усміхнений і позитивний. Такий, знаєте, — надавався любити. Весь час, доки він був у полоні, перед очима пронеслося все його життя. Я молилася, і Бог почув мої молитви та повернув мені сина.
Від малечку Іван дуже любив тварин, і ще в п’ять років вирішив стати ветеринаром. Закінчив школу, коледж та університет, і таки став тим, ким мріяв. У селі згадують, що Іван одразу приходив на допомогу, якщо у когось захворіла домашня худоба. Послухає кожного — хто б і що його не попросив. Тому й молилися всім селом, щойно дізналися про полон.
— Всі молилися за нього, священник жодної служби не пропустив, щоб не згадати полоненого воїна Івана, — каже Світлана Романюк. — Молодший син, якому зараз три рочки, й не пам’ятає батька і не розуміє через свій вік, що сталося. Середульшому, якому було 5 років, коли тато пішов на війну. Внук приїжджав до мене і завжди казав: «Побіжу, подивлюсь на тата». І біг до синового портрета, який висів на стіні однієї з кімнат.
Старший син Івана, якому зараз 10, плакав весь вечір, як дізнався, що тата звільнили. Не раз питав у бабусі після служб у церкві, чи то не за татом часом все село молиться. Хлопчику спочатку не казали, що тато потрапив у полон. Вже як розповіли, дорослий малюк дуже переживав і чекав разом зі старшими на повернення батька. Тепер він знає: тато живий, його звільнили і скоро вони можуть зустрітися. А він дуже чекав цієї миті.
Живий — і це головне, тому вірили та чекали
Рідні дізналися, що Іван Романюк, який у складі 24 бригади служив на Луганщині, потрапив у полон, коли побачили його інтерв’ю 24 червня 2022 року на одному російських з каналів. Відтоді — жодного дзвінка чи повідомлення від сина, згадує мама. Хіба бодай щось дізнавалися від тих, кого вже звільнили. Хтось його бачив, хтось був в одній колонії. Рідні знали, що він живий — і це головне, тому вірили та чекали. Але це мовчання та відсутність інформації зводила з розуму, каже мама.
— Чоловік ще до війни працював за кордоном, і коли дізнався про сина, через те пережиття дуже захворів, тому я поїхала до нього, щоб підтримати, — розповіла Світлана Романюк. — Як дізнався, що сина звільнили, був за кермом. Ледь доїхав додому — весь час плакав. Ви не уявляєте, що для нас ця звістка.
Іван здавна був досить міцної статури, а зараз на половину схуд і змарнів. Мама каже, що на фото дивитися боляче, але головне, що живий.
— Я вірила в те, що він повернеться. Знала, що Бог його любить, тому іншого варіанту навіть не припускала, — каже мама. — Віра не покидала ні на один день. Тепер дякуватиму і молитимусь, доки житиму. За те, що повернув мені сина. Як приїду додому — хочу обійняти, притиснути до себе як колись, в дитинстві. Мою дитину, яка пройшла це пекло. Навіть не питатиму, що він пережив. Просто дякую Богу за те, що повернув мені сина…
