«Мамо, я живий, я вдома…» З полону повернувся ланівчанин Віктор Томчук
«Я не можу вам передати, що зі мною коїлося, коли почула голос сина у слухавці: «Мамо, я живий, я вдома», — емоції переповнювали матір Віктора Томчука, коли спілкувалися з журналісткою «20 хвилин». Надія Бошук дочекалася сина із полону, коли надії, здавалося, зовсім не було. Її материнська молитва і допомога всіх, хто ці всі пекельні місяці і дні був поруч, сотворили Різдвяне диво. І, як каже жінка, зараз летіла би до сина хоч на крилах, аби можна було, пише 20 хвилин
Втратив майже 30 кг
Віктор зараз на реабілітації, мама на роботі за кордоном, і, за умовами контракту, ніяк не може повернутися додому раніше. Але зробить все можливе і неможливе, аби вже у січні обійняти найріднішого на рідній землі. Син, каже мама, втратив майже 30 кілограмів у неволі. Раніше досить кремезний Віктор важив 85 кг. Зараз немає й 50-ти. Але головне, що живий. Що вдома. Що на українській землі…
Ланівчанин Віктор Томчук — один із трьох мешканців Тернопільщини, яких напередодні Нового 2025 року повернули із російського полону. 30 грудня, нагадаємо, відбувся обмін полоненими між Україною та росією, в результаті якого з ворожого полону повернули 187 військовослужбовців ЗСУ, а також двох цивільних.
Мама військового Надія Бощук розповіла «20 хвилин», які сім кіл пекла довелося пройти її сину. І як, попри все, чекала на його повернення додому і хто в цей час був поруч.
— Я була за кордоном, і дізналася від сусідки Вікторії Козирської, яка дуже мене підтримувала цей весь час і допомагала у пошуку сина, що готують обмін полоненими, — згадує Надія Бошук. — Це саме вона писала і стукала всюди, де є які канали і групи, координаційний штаб, Червоний хрест, — все то її заслуга. Вікторія подзвонила мені 30 січня, що готують обмін. Що мають повернути 630 українців додому. І в списках на обмін є мій син.
Через дві години пані Вікторія знову зателефонувала до Надії Бошук зі звісткою, що мінятимуть 150 на 150.
— Я впала духом, надію на повернення сина майже втратила, згадує мама тодішнього бранця. — Невдовзі знову дзвінок. Віта кричить, плаче в трубку. Я до неї — що сталося? Бо знаю, що в неї вдома теж певні проблеми були. І тут я почула, що є Вітя. Везуть додому. Є фото в одному з автобусів… Ви не уявляєте, як я вдячна своїй сусідці, це просто слів бракує. Дай їй Боже здоров’я за допомогу і що весь час була поруч зі мною…
Того ж вечора, 30 грудня, Віктор зателефонував мамі. Жінка, згадуючи ту розмову, і сміялася, і плакала…
Повернувся з Польщі і пішов на фронт
Віктор Томчук народився 7 листопада 1975 р. у Ланівцях. Після завершення дев’яти класів навчався у Лановецькому училищі за фахом кухаря-кондитера. Після цього вступив до теперішнього ЗУНУ, але провчився лише два роки. Зі слів мами, пояснив, що це не його. Пішов до війська, служив у Чугуєві на Харківщині, мав там гарні результати. Тому коли демобілізувався, вирішив продовжити військову справу й отримав направлення до Нацгвардії на Тернопільщині. Проте за розподілом потрапив до Франківщини, служив під керівництвом генерала Кульчицького. З часом Нацгвардію розформували і приєднали до поліції, знявши доплати, пільги та чимало інших превенцій. Тоді Віктор написав рапорт на звільнення, згадує мама.
— Деякий час син працював в охороні, а потім разом з хлопцями поїхали на заробітки до Польщі, — згадує Надія Бошук. — Приїжджав додому лише у короткі відпустки. Має трьох дітей — старшому синові зараз 24 роки, молодшому в лютому виповниться 18, а наймолодшій доньці буде 10 років.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віктор вже 28 лютого повернувся додому. «Він має стальний характер», додає мама, згадуючи рішення сина йти захищати Україну і своїх дітей.
— Другого березня Вітя пішов у військкомат, одразу заявив, що хоче йти в піхоту, — згадує пані Надія. — Але його відправляють у Рівне, мав ремонтувати військові авто. Син не погоджується, їде знову у військкомат, і вже 3 березня його разом з іншими хлопцями, які мали досвід АТО, відправляють на Бахмут. Був там інженером-сапером. Рівно рік вони були «на нулі». Лише раз за той час був вдома, дали 10 днів разом з дорогою туди і назад.
Рівно за рік, — 3 березня 2023 року, син із побратимами пішли на завдання, я казав сам військовий — «на роботу».
Пораненого взяли в полон
— Він так звідти більше і не повернувся, — згадує мама. — Їх було четверо, ворог атакував дронами. Поранення отримали всі. Одному з побратимів поранило обидві ноги — саме його відправили за допомогою, мовляв, ти відповзай, щоб дістатися до наших. Поранений Віктор залишився з двома побратимами, які отримали тяжкі поранення, каже мама.
— Мій син теж міг повзти, мав поранення ноги, руки і вуха. Але залишився з тяжчими хлопцями, — згадує пані Надія. — Їх закидали гранатами. На жаль, двоє побратимів загинули. А сина забрали. Він не пам’ятає, як це відбувалося…
П’ятого березня мати отримала від ТЦК сповіщення, що син — зниклий безвісти. Два місяці сусідка Вікторія шукала його у всіх групах та спільнотах. Куди вона тільки не дзвонила і не писала. І 5 травня 2023 року таки знайшла — російський канал виклав інформацію про 28 наших хлопців з їхніми даними.
— Це були імена тяжко поранених, які потрапили у полон, — каже Надія Башук. — Серед них був і мій син. Далі ми зверталися в координаційний штаб, Червоний хрест в Україні не приймав повідомлення, Віта додзвонилася до їхнього представництва у Швейцарії. Ті передали інформацію про сина до українського Червоного хреста. Статус на полоненого синові невдовзі змінили. Але пів року ми нічого про нього не знали.
Лише згодом довідалися, що майже пів року Віктор був у лікарні в Донецьку. 26 серпня його перевели в Горлівку. Про це до сусідки Вікторії написав колишній бранець, якого обміняли. Повідомлення було коротким: «Я бачив Вітю, він в полоні. Живий». Будь-які інші деталі чоловік відмовився повідомляти. Потім мама дізналася, що сина перевезли в Торези на Донеччині. Теж від чоловіка, якого обміняли в серпні. 18 жовтня відбувся новий обмін — хлопець з Києва повідомив рідних, що Вітя живий, здоровий. І що був з ним в одній камері — ліжко в ліжко.
Нехай всі мами дочекаються…
— Потім в групах писали, що багато наших полонених хлопців вивезли за Барнаул, в Алтайський край, іншу половину — в Оленівку, я лише згодом дізналася, що Вітю 21 грудня 2024 року повезли в Алтайський край, — згадує пані Надія. — Йому просто сказали — з речами на вихід. Далі п’ять діб поїздом, ще півтори години літаком. Через п’ять днів — знову з речами на вихід. Знову потяг, літак. Привезли в Білорусь. Посадили в автобус, куди везуть – хтозна.
30 грудня, коли був обмін, привезли на кордон із Білоруссю. Звідти — в Чернігів. Там звільнених українців нагодували, переодягнули, привели в порядок. Звідти відправили на реабілітацію — всього було п’ять автобусів звільнених з полону.
— Місяць він буде на реабілітації, — каже пані Надія. — каже, що гарно, чистенько, добре годують. А я дякую Богу, що він вдома. Виплакали. Вимолили… Дочекалася. То найголовніше.
Мама хвилюється, що син дуже схуд. Кілограмів 35 скинув. Мав 85 — зараз у 50 не має. Зі слів сина, їх у полоні годували таким, що свині кращі харчі в селі їли.
— Я не дуже розпитую, бо бачу, що йому боляче поки про це говорити, — каже Надія Башук. — Зараз він в безпеці. Живуть удвох в кімнаті з хлопцем з Коломиї. Родичі і Віта відправляють йому посилку, хоча він каже, що йому нічого не треба. Так, він у мене такий — йому ніколи нічого не треба, у нього все добре.
Мама згадує, що навіть коли син був на війні і говорив з нею по телефону, весь час запевняв, що там не стріляють, все тихо. Жінка каже, як не стріляють, мовляв, на власні вуха чує, що гул, вибухи. А син віджартовувався, мовляв, то літак пролетів. Іншого разу, що діти петардами бавляться. Все, аби мама не переживала.
Зараз Віктор має відновити документи та оговтатися. І прийняти те, що із 20 чоловік у підрозділі вижили двоє. Бо наразі дуже тяжко переживає загибель всіх, з ким стояв пліч-о-пліч.
Пані Надія згадувала, що довелося їй пережити, коли син не виходив на зв’язок довше обумовленого часу. Як їхні дзвінки перехоплювали вороги. І як у слухавці, замість синового голосу, чула російську мову не надто тверезих людей і їхній сміх…
— Все пережили. Все минуло. Всі молилися і, дякувати Богу, він вже повернувся, — каже Надія Башук.— А там помаленьку разом житимемо і рухатимемося вперед.
Згадує пані Надія і Васильовича, — місцевого, який до останнього підтримував наших хлопців у Водяному. А ще доглядав за лежачою жінкою, яка залишилася у містечку, та возив їй харчі, якими ділилися наші хлопці. Військові не раз просили Васильовича виїжджати, але той відмовлявся, доки сусідку не вивезуть. Волонтери зробили спробу, але сусідка померла дорогою до лікарні.
Згодом донька із онукою Васильовича переїхала до Ланівців, тут рідним чоловіка знайшли житло і надали підтримку. Коли Віктора взяли в полон, приїхав до Ланівців і сам Васильович. Зараз, каже пані Надія, вся родина переїхала і проживає у гуртожитку в Тернополі, бо онучка вступила до педуніверситету. А Васильович на вихідні часто навідується в Ланівці. І пані Надія дякує чоловіку, що допомагав нашим хлопцям і синові. Тепер мама воїна старається допомогти тому, хто підтримував Віктора із побратимами.
— Єдине, чого хочу і бажаю, щоб всі мами дочекалися своїх дітей, бо я сама знаю, наскільки це тяжко, — каже Надія Башук. — Як у полоні били, катували, знущалися. Богу дякувати, — у нас це все позаду. А попереду — нове життя. Вдома. В Україні!..
