«Коли сказали, що чоловіка звільнили, боялася, що фейк». З полону повернувся Віталій Заморський
«Мені прийшло повідомлення: вітаємо – вашого чоловіка звільнили. Чесно, спочатку не повірила. Боялася, що це фейк, — емоції дружина звільненого з полону Віталія Заморського Галина ледь стримувала. Часом жінка плакала, а згодом, оговтавшись, продовжувала, — дуже боялася, що це якісь аферисти пишуть. Згодом вже передзвонили з координаційного штабу, підтвердили. Лише тоді я повірила: чоловік живий, і він вдома, на рідній землі», пише 20 хвилин
Мріє, щоб тато був на випускному
39-річного Віталія Заморського з с. Бліх Залозецької громади повернули в Україну з ворожого полону 25 травня — на третій день великого обміну 1000 на 1000.
— Через дві години Віталій сам зателефонував. Він пам’ятав мій номер. І, як потім зізнався сам, щодня молився і повторював їх, аби, бува, не забути, — розповіла Галина Заморська. — Що говорив — толком й не чула. Діти кричали — тато, тато… Питали, чи то він. А я слова не могла сказати…
Родина виховує двох синів — молодшому Олексію 11 років, а старшому Ростиславу невдовзі виповниться 17. Хлопець 11-класник, і найбільше мріє, аби тато прийшов до нього на випускний.
— По телефону я чула, що його голос чоловіка трохи змінився. А може то емоції, переживання, — каже дружина. — Я щиро бажаю, аби всі дочекалися своїх рідних з полону. Моліться і вірте. І так обов’язково станеться.
Віталій розпитував, що там вдома, що нового, як рідні. Здається, ловив кожне слово, слухаючи дружину, як росли діти, доки він був у неволі. Як вони зараз і що відбувається в їхньому житті.
До зв’язку йшли 2 км
— Діти зараз постійно дзвонять татові, пишуть, відео знімають і кидають — не дають татові спокою, — жартує пані Галина. — Він часом не встигає їм вчасно відповісти. Але тішиться страшенно. Єдине, що його засмучує, — не бачив, як вони ростуть останні три роки. Каже, змінилися. І не впізнав би.
Віталія Заморського вперше мобілізували у 2014 році. За словами дружини, невдовзі померла її матір, старший син, якому було п’ять років, весь час хворів і потребував постійного догляду. А дружина носила під серцем їхню другу дитину. Коли маля народилося, жінка не могла самотужки опікуватись немовлям і бути зі старшим сином у лікарні. Тому чоловік повернувся додому. Тоді він служив на Луганському напрямку.
Віталій працював у рибгоспі, був на заробітках за кордоном. Перед повномасштабною війною працював в охороні на ставках. Дім, господарка, городи, домашня худоба — роботи і вдома вистачало. Окрім того, він займався вихованням синів, каже дружина.
— На початку повномасштабного вторгнення він хотів сам йти на фронт, я просила хоч трохи зачекати, — згадує пані Галина. — Від 22 березня і до 10 травня 2022 року він вже був у роті охорони у Зборові, а потім потрапив на фронт. Був на гарячих напрямках на Сході України. Десь через місяць він подзвонив. Розмова тривала кілька секунд. Пояснив, що до цього ніяк не міг дати про себе знати, зв’язку там не було. Аби написати хоч sms, потрібно було пройти два кілометри.
25 червня 2022 року, як згодом дізналася дружина, Віталій потрапив у полон поблизу Золотого, що на Луганщині.
Побачила на відео у полоні
— Рашисти викинули у Фейсбук відео, фото, інтерв’ю, як беруть у полон наших воїнів, — згадує пані Галина. — На це було боляче навіть дивитися. А я як побачила там свого чоловіка — навіть не питайте… Думала, зомлію і серце не витримає.
Жінка каже, стукала у всі двері, куди тільки можна. Де тільки не була: Зборів, Тернопіль, Львів, Київ. Щотижня дзвонила, писала, цікавилася, чи немає інформації. Намагалася зробити все можливе і неможливе, аби Віталія по швидше обміняли. Чекати довелося майже три роки. Але, як каже сама Галина, молитва зробила чудо.
— Чи знали діти, питаєте? Спочатку я їм нічого не казала – боялася їхньої реакції, — зізналася пані Галина. — Але вони постійно питали, чому тато не дзвонить, чому не пише. Мусила сказати. Це було щось страшне. Не буду переповідати всього, але нам також довелося звертатися до психологів. Я шукала чоловіка і рятувала дітей. Часом вони зривалися вночі і плакали — я від безсилля плакала поруч. Хвилювалася, аби хоч самій не збожеволіти. Я ж лишилася сама з двома дітьми. Один Бог знає, що я пережила
Жінка розповіла, що навіть зараз, коли говорить з чоловіком телефоном, дуже старається не плакати, аби не засмучувати його. Що й сама пережила за цей час — воліє не згадувати.
— Коли наших воїнів почали звільняти, вони зателефонували і повідомили єдине: Віталій живий, — згадує пані Галина. — А я дякувала хлопцям за таку звістку і Богу. Сама себе накручувала, бо скільки бачила, як катують і знущаються з наших військових у полоні. Дізналася, що чоловік у колонії на Луганщині. Потім це підтвердили в Червоному хресті. Минулого січня знову хлопці звільнилися з полону, згодом в березні. Вони були з чоловіком разом у полоні і підтверджували, що він живий. Це все, що я знала.
Трирічний страшний сон
Зараз, зізнається Галина, згадує ті події, як страшний трирічний сон. Що пережив у полоні — у чоловіка не питає. Каже, має минути час, а потім, як захоче, сам розповість. Поки що вВіталій телефоном заспокоює дружину, що в нього все добре, аби тільки не хвилювалася.
— Головне, що він повернувся, а далі потихеньку все налагодиться, — каже пані Галина. — Наш старший закінчує 11 клас, потім вступатиме. То після цього, як все буде добре, мріємо десь поїхати відпочити учотирьох. Щоб набутися разом. Але плани одні, а вийти може по-іншому. Головне, щоб чоловік адаптувався в теперішнім житті. Сини дуже хочуть до тата. І щойно буде перша можливість — поїдемо до нього обов’язково.
Тим, хто ще чекає рідних з полону, Галина радить молитися. Чекати, сподіватися навіть якщо батько, чоловік, чин чи брат зникли безвісти — вони обов’язково повернуться додому живі і здорові. Не можна втрачати надії. Бог добрий, він допоможе. Як було найважче, згадує пані Галина, вона завжди молилася — просила у Бога, аби дав сили їй і допоміг чоловіку.
—Всі казали чекайте. Я й чекала – день другий, місяць, два, рік… Три минуло, — і дочекалася, — каже пані Галина. — Хлопці також відчувають все і їм дуже потрібні наша віра і молитва. Мені чоловік сам казав: «Я відчував, що ти постійно переживаєш і молишся».
Тепер Галина у молитвах дякує Богові, що чоловік повернувся. Бо, зізнається, досі не може повірити, що його обміняли. І мріє його чимшвидше побачити і обійняти. Тоді, запевняє, — точно повірить…
