«Хоча всі вони різні, я люблю їх одинаково»: Тернополянка, яка виховує шістнадцятьох дітей, поділилася своєю історією всиновлення
У 20 років Наталія зробила перший крок до материнства, усиновивши хлопчика, поки ще навчалася та працювала журналісткою. Пригадуючи той день, вона розповідає, як під час зйомок у будинку дитини один з малюків підійшов до неї і почав називати «мамою». Цей момент став вирішальним, і Наталія почала частіше відвідувати його, а згодом, попри його інвалідність, вирішила стати його справжньою матір'ю.
«Це були важкі часи. Мені було всього 20, і мене ніхто не розумів. Я сама не знала, чого хочу, адже тоді жила клубами та дискотеками. І тут я вирішую всиновити дитину. Моя мама не прийняла цього рішення і просто вигнала мене з дому. Друзі не зрозуміли, на роботі також ставилися з осудом. Не могла знайти дитячий садок, бо моя дитина потребувала спеціальних медикаментів, тому довелося шукати приватний заклад», — розповідає Наталія.
На той момент жінка й уявити не могла, що в неї буде така велика родина. Спочатку мріяла лише про ще одну дитину після заміжжя. Але після народження біологічної доньки сім'я вирішила прийняти до себе ще на трьох дітей. Тема сирітства завжди була близька Наталії, адже вона рано втратила батька і прагнула подарувати сімейне тепло тим, хто цього найбільше потребує.
«Недавно двоє дітей здавалося мені великим тягарем, адже я не справлялася. Пам’ятаю момент, коли втомлювалася від важкої праці й виховання двох малюків, і просто плакала від безсилля. І тут вирішила прихистити ще трьох», — зізнається жінка.
Незабаром дочка Наталії знайшла в інтернеті дівчинку, якій терміново шукали родину, і попросила, щоб вона стала її сестрою. Спочатку жінка переживала через інвалідність дитини, але зрештою знову наважилася на це рішення.
Відтоді з кожним роком її сім’я ставала дедалі більшою: тепер їх уже шістнадцять. Наразі в сім’ї – 9 хлопців і 7 дівчат.
На завершення Наталія зазначає, що діти приїхали з усіх куточків України. Їм від 6 до 22 років, і у кожного своя історія, характер та медичний діагноз. Спочатку було непросто всіх зібрати й створити справжню велику родину, але їй вдалось з цим впоратися.
«Хоча всі вони різні, я люблю їх одинаково. Стараюся проводити з ними час, згуртовую їх спільними заняттями та навчаю підтримувати один одного», — підсумовує Наталія Загроцька.
