Як колись тернопільські дітлахи жартували?
"Себе і інших під біду підставляла. Нашими дитячими майданчиками були, як не дивно, цвинтарі також. Покійники нам не заважали. Християнський коло Монастирської церкви, я пам’ятаю добре, але там нас, по перше ганяли, бо були близько дорослі, а по друге, його скоро знесли. Єврейський і православний на Микулинецькій давали розвернутися - робити, що бажаєш.
Нашій компанії (ф.122 – це вже наступне за нами покоління, але все схоже, навіть, головний убір хлопчака - тюбітейка) подобалось проводити неділю у зараз закинутому пісковому кар’єрі в кінці православного цвинтаря. У неділю (субота у всіх була робоча), коли працівники відпочивали, нам – повне роздолля. Уявіть собі – круча метрів 5-7, а потім шестиметровий схил міленького, біленького пісочку. Скачеш з кручі, летиш, як птах, падаєш у м’якесенький пісочок, котишся по схилу, спиняєшся і … знов наверх.
В одну з таких неділь, наскакавшись досхочу, ми виявили снаряд від гаубиці, протитанкову міну і пару німецьких гранат з довгою ручкою, видно, робочі знайшли і лишили, і слушно вирішили викликати саперів. Мудріша частина пацанів з огляду на безпеку запропонувала не чіпати того всього, а йти додому, і таки пішла, я з ними також. Не дуже розумна - залишилася. На другий день ті, що лишалися, пропонують піти подивитися, що вийшло.
Виявляється ті варя’ти, що не пішли додому, закопали для «хохми» знайдене в колії на польовій дорозі, що проходила по полям з лівого боку цвинтаря в бік Гаїв Великих. Пішли, глянули - воронка від вибуху на дорозі і … більше ніяких слідів. Хто там вночі підірвався, чи постраждав, чи живий лишився – не знаю. Гарний вийшов “жарт”!? А винного, напевне, і не шукав ніхто. Мало де міг лишитися у ті часи якийсь снаряд, бомба чи міна.
Автором і виконавцем ще одного “жарту” був Алік у нашому дворі перед гастрономом. Алік, десь на батьковій роботі (втормет) потай набрав корпусів від лимонок. Так називалась протипіхотна ручна граната. Вдягнувся він у все чорне, на голову натяг трохи реставровану і покрашену у чорне німецьку каску, взувся у чоботи -кирзяки, підперезався солдатським ременем, на який навісив штук з десять розряджених лимонок і за який заткнув ще й німецький штик – ніж. Так фраєром ходив перед гастрономом (ф.123), що до цього часу існує у нашому «інкубаторі».
Особливої уваги на нього ніхто не звертав, і йому набридло ходити просто так. Тоді він почав робити вигляд, що відриває чеку з лимонки і, спочатку, кинув той пустий корпус під ноги якомусь кульгавому чоловікові середнього віку з паличкою в руці і явно з воєнним досвідом, бо той, побачивши лимонку і, думаючи, що вона справжня, на всяк випадок різко кинувся в бік від неї і впав на землю, закривши голову руками. Алік, поки той, колишній фронтовик, лежав, швиденько змився, спритно прихопивши ту розряджену лимонку. «Жарт» йому сподобався. І він продовжив.
Випендрюючись і прекидаючи лимонку з руки в руку, щоб звернути на себе і лимонку увагу, він підійшов до лавки, на якій сиділа молода парочка, і повторив свій фокус. Ефект був той самий, за виключенням того, що молодик швидко отямився і, зрозумівши, що його «накололи» кинувся за Аліком. Той ледве втік. Більше він так не жартував, побоюючись цілком справедливої розплати.
Далі буде."
