Як єдиний український солдат втік з «Азовсталі» у Маріуполі і 18 днів пробирався на територію України
Президент України Володимир Зеленський тоді наказав українським військовим після 80 днів опору скласти зброю та здатися. Але у рядового Іванцова були інші ідеї. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
«Я був готовий померти в бою, але морально я не був готовий здатися», – зазначає Іванцов.
Він знав, що його план може здатися трохи божевільним, але на той час був переконаний, що мав кращі шанси вижити, якщо сховатись, аніж здатись росіянам, масове знущання яких над військовополоненими було добре відомо українським військам.
Тож він пробив дірку у стіні, щоб дістатися до невеликого тунелю, сховав деякі запаси та планував там ховатись протягом 10 днів, сподіваючись, що росіяни, які взяли під контроль зруйнований завод, до того часу уже не будуть такими пильними і не побачать, як він непомітно пробереться крізь руїни до міста.
Протягом тижня він з’їв 6 банок тушкованої курки, 10 банок сардин і випив майже 8 півторалітрових пляшок води.
«Мені було дуже погано, я був зневоднений, і мої думки почали плутатися. Я зрозумів, що потрібно йти, бо не зможу прожити там ще три дні», – згадує Іванцов.
Його розповідь про втечу з «Азовсталі» підтверджується фотографіями та відео з міста та заводу, якими він поділився з The New York Times. Це було також підтверджено офіцерами та медичними записами, де було задокументоване його лікування після того, як він потрапив на підконтрольну Україні територію. Проте, його історія здавалася настільки надуманою, що українські спецслужби змусили його пройти тест на поліграфі, аби переконатися, що він не подвійний агент.
Іванцов ще воює за Україну, допомагаючи підрозділу безпілотників біля Бахмута, де він згадав свою історію. Він розповідає про це неохоче, оскільки не може повідомити певні подробиці, щоб захистити українських військових з «Азовсталі», які досі перебувають у полоні, і мирних жителів на окупованих територіях, які допомагали йому втекти.
28-річний рядовий Іванцов перебував за кілька тисяч кілометрів від України, коли Росія напала на Україну 24 лютого 2022 року, працюючи агентом морської безпеки в Аденській затоці поблизу Червоного моря.
За його словами, він прожив у Маріуполі 8 років. 14 березня 2022 року він записався до полку «Азов».
На той час битва за Маріуполь була однією з найжорстокіших у війні. Коли росіяни знищили місто, тисячі мирних жителів і солдатів забарикадувалися у складній мережі бункерів під заводом «Азовсталь».
Оскільки українські збройні сили ставали дедалі відчайдушними, військове керівництво у Києві вирішило здійснити сміливу операцію, щоб доставити припаси на завод «Азовсталь» через ворожі лінії. Рядовий Іванцов зголосився на цю місію, знаючи, що може ніколи не повернутися.
25 березня 2022 року, його вертоліт Мі-8 уникнув російських зенітних батарей і приземлився на території заводу, доставивши вкрай необхідні припаси тисячам українських солдатів, які там перебували. Загалом, протягом найближчих тижнів вдалось виконати 7 таких рейсів.
Але цього було замало. Коли рядовий Іванцов прибув на «Азовсталь», у солдатів не залишилося боєприпасів до багатьох важких озброєнь, протитанкових мін і мінометів.
«Було досить багато дуже важко поранених, у яких була гангрена. Вони там гнили і повільно вмирали», – згадує він.
І з кожним днем російська петля навколо «Азовсталі» затягувалася.
16 травня 2022 року, після того, як стало зрозуміло, що українські солдати більше не можуть бути боєздатними, Зеленський наказав їм здатися.
Процес тривав чотири дні, і у рядового Іванцова було достатньо часу, щоб переглянути свій план.
«Я всім повідомив про своє рішення і перед відходом потиснув кожному руку», — згадує Іванцов.
20 травня 2022 року останній український військовий здався у полон, а рядовий Іванцов переховувався у тунелі «Азовсталі». Крім їжі та води, які він приховав, у нього були кава, чай і цукор, а також матрац і спальний мішок.
Іноді він просто дивився на полум’я. Коли воно згасало, він був у повній темряві.
«Це нагадало мені фільм «Похований заживо», — каже Іванцов.
Минали дні, колись безперервний грім бомб, який сипався на «Азовсталь», змінився тривожною тишею.
На сьомий день, коли не вистачало води, він зрозумів, що має піти. Він перевдягнувся у цивільний одяг, кинув зброю і вийшов на територію заводу. Поглянувши на небо вперше за кілька днів, він сказав, що був вражений блиском зірок.
Іванцов також зазначив, що російські військові, які контролювали «Азовсталь», не приховували своїх позицій.
«Патрульні, які ходили по заводу, використовували ліхтарики та голосно розмовляли», – розповідає він.
Іванцов міг легко уникнути їх, пірнаючи під залізничні вагони, коли ті підходили надто близько.
За його словами, минуло шість годин, і сонце вже сходило, коли він увійшов у зруйноване місто Маріуполь. Те, що він побачив, було важко передати словами.
«Я бачив тіла тварин і людей», — згадує він.
Вихід із «Азовсталі» був лише першим кроком.
«Я планував поїхати в той район, де жив. Я думав, якщо побачу знайомі обличчя, то попрошу їх про допомогу: помитися, поїсти і так далі», – сподівався Іванцов.
Але місто, яке він знав, було знищено. Навіть ті люди, яких він знав до вторгнення, були як чужі. Він не міг нікому довіряти.
Він швидко зрозумів, що його єдина надія уникнути полону — це вибратися з міста та попрямувати на захід, на контрольовану Україною територію. Йому все одно буде потрібна допомога, і, очевидно, доведеться бути обережним.
«Я завжди спочатку дивився, чи можу я підійти, тобто оцінював людину. В одному селі стара жінка дала мені напитися води з криниці», — згадує він.
Його «подорож» тривала 18 днів.
На той момент його ноги були закривавлені, а спина й коліна боліли так сильно, що йому було важко ходити. Коли настав момент переходу на територію України, за його словами, він діяв на рівні адреналіну.
Він думав про те, щоб перетнути річку, але вважав це надто небезпечним. Зрештою, він вирішив просто просуватися вперед по суходолу, повз міни та пастки.
«У мене були сталеві нерви, жодних емоцій, жодних думок, лише ціль і холодний розрахунок. Ось як я психологічно налаштував себе. Я вже змирився зі своєю смертю», – зазначає Іванцов.
Але він зміг це зробити, хоча в очах багатьох виглядав божевільним, намагаючись переконати приголомшених українських солдатів, що його неймовірна історія є правдивою.
