«Я вас вітаю, ваш син на рідній землі»: після трьох років полону повернувся додому Вадим Плішко
Нині наш земляк проходить реабілітацію в одному з українських санаторіїв. Тим часом родина готує для нього улюблені солодощі й домашні страви, збирає речі й невдовзі вирушить на довгоочікувану зустріч, пише 20 хвилин
Мріяв про армію ще зі школи
Вадим Плішко – уродженець села Залісся, до полону проживав у селі Михайлівка. З дитинства був активним та допитливим. За словами мами Наталії Костишин, коли інші ще визначалися з професією, її син без вагань казав: «Я обов'язково хочу до армії».
– Вадим закінчив 11 класів, склав зовнішнє незалежне оцінювання і навіть не розглядав варіантів коледжу чи університету – одразу подав документи на строкову службу. Я його просила не йти, адже вже тривала війна на сході країни. Жодні слова не переконали його, бо він марив армією, – згадує пані Наталія.
Вадим Плішко (у центрі) разом з рідними
Після 18 місяців строкової служби хлопець підписав контракт із бригадою імені Князя Лева та вирушив на ротацію до Маріуполя – за три місяці до початку повномасштабного вторгнення.
– Він прийняв це рішення самостійно, не порадившись із нами. Пам’ятаю, три дні не могла до нього додзвонитися. А потім почувся його голос: «Мамо, я в Маріуполі. Хочу служити далі, захищати країну». Це було шоком, але я зрозуміла: залишається лише підтримувати. Ми навіть і подумати не могли, що за кілька місяців буде повномасштабна, а Вадим стільки років перебуватиме в полоні, – розповідає вона.
«Мамо, я живий»
Під час оборони Маріуполя Вадим зміг лише двічі вийти на зв’язок. У коротких повідомленнях він запевняв, що живий і тримається.
– У місті була критична ситуація: обстріли, відсутність зв’язку. Син телефонував із номерів побратимів, бо свій телефон загубив під час обстрілів. Востаннє я отримала від нього звістку наприкінці квітня – на початку травня, коли вони ще перебували на «Азовсталі». Згодом стало відомо, що бійці вийшли у почесний полон, – каже мати.
Упродовж перших двох років полону Наталія Костишин не отримала жодної звістки від сина. Під час кожного обміну вона уважно переглядала фото й відео, та серед повернених не було рідного обличчя.
– Я була на межі відчаю. Усе втратило сенс. Чоловік теж пішов на фронт, хоча я благала його залишитися. Але він відповів: «Коли Вадим повернеться, я маю дивитися йому в очі». Мене підтримували односельці, допомагали морально. Староста влаштувала мене продавчинею в магазин. Так і трималася – вірила, чекала, – пригадує жінка. – А на третьому році полону Вадим кілька разів телефонував із невідомих номерів. Казав, що живий, здоровий, і просив триматися. Ці слова давали мені сили.
Рахуємо дні до зустрічі
Бажання, яке Наталія Костишин загадувала майже щодня протягом трьох років, здійснилося 19 квітня 2025 року – її єдиний син живим повернувся додому.
– Орієнтовно о 17:00 зателефонувала представниця Координаційного штабу й повідомила, що відбувся обмін: додому повернулися 277 військових, серед них і мій Вадим. Як тільки почула: «Я вас вітаю, ваш син на рідній землі», то почала плакати, це були сльози щастя, радості. А за 15 хвилин зателефонував сам Вадим і сказав: «Мамо, я в Україні», – ділиться емоціями пані Наталія.
Вадим Плішко — перший ліворуч
Нині Вадим Плішко перебуває в санаторії: проходить медичні огляди, відновлює документи та готується до повернення до цивільного життя.
– Я вже придбала для нього хату в селі, зробила там ремонт. Хочу, щоб він був удома. Він має певні проблеми зі здоров’ям, тому зараз головне – лікування і спокій. Більше я його нікуди не відпущу, – додає жінка.
У найближчі дні пані Наталія разом з іншими рідними поїде до Вадима. Він просив привезти речі та домашню їжу.
