«Я одночасно плакала і сміялася». З російського полону повернувся Віталій Прокіпчук із Борщівщини
«Я читала це повідомлення і не одразу повірила, — ваш чоловік повернувся з полону, — згадує Марія Прокіпчук події 5 березня. Того дня її чоловіка Віталія обміняли. — Руки тремтіли, а сльози самі текли по щоках. Просто не знала, що зі мною робиться . Я сміялася і плакала водночас. Головне вдома. Головне — живий. Ми з дітьми, всі рідні дочекалися…», пише 20 хвилин
«Завжди питав: як діти»
Віталій Прокіпчук народився 25 січня 1977 року у селі Худіївці Борщівської громади. Він виріс у багатодітній родині — у сім’ї було семеро дітей. З роками батьки пішли у засвіти, а за ними двоє братів і сестра. Із дітей на цьому світі залишилися Віталій, рідний брат і двоє сестричок.
Віталій із Марією виховують трьох доньок. Старшій — 22 роки, середній — 17, найменшій — 14.
До повномасштабного вторгнення Віталій працював удома — мав чималу господарку, поля та городи. Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов у військо — служив у Третьому прикордонному загоні. Спочатку був на Закарпатті, а згодом його із побратимами перекинули на Луганщину. Там прослужив близько року.
19 березня 2023-го, згадує Марія, вони востаннє говорили з чоловіком по відеозв’язку.
— Він, як завжди, питав: як діти, як ми. Про те, що коїться на фронті, — ані слова, розповіла Марія Прокіпчук. — Казав: «Тобі того не треба». Не хотів, аби ми із дітьми хвилювалися.
Вже наступного дня жінці зателефонував командир. Розповів, що Віталій зник безвісти. А через кілька днів командир подзвонив знову і запевнив, що чоловік живий, він у полоні. На підтвердження своїх слів перекинув дружині відео. На екрані був допит військовослужбовця російськими солдатами. Сумнівів не було — на відео Віталій.
«Просила Господа, щоб він був живий»
Після цього почалися довгі місяці очікування. Марія спочатку не казала донькам про батьковий полон. Але це за жінку зробили інші. Молодша донька дізналася про це від сторонній людей, коли була у школі. Дівчинка зачинилася у класі і гірко плакала…
— Єдине, чого я просила Господа, щоб Віталій був живий, — згадує Марія. — Де він, в яких умовах — я не знала нічого. Але молилася, щодня молилася… І шукала інформацію, дзвонила до всіх служб, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, у Червоний хрест. Там чула лише — очікуйте, буде якась інформація — повідомимо.
Звістка, на яку родина чекала майже два роки, прийшла 5 березня. Марія, згадує, була на роботі, коли їй подзвонила сестра Віталія. Вона сказала, що, можливо, буде обмін і запитала, чи немає ніякої інформації про Віталія. Марія знизила плечима, що ні. Жінки домовилися бути на зв’язку та одразу повідомляти одна одній новини.
Поговоривши із чоловіковою сестрою, Марія вирішила зайти у Facebook — перевірити новини, може там буле більше інформації.
— І раптом мені приходить повідомлення від Координаційного штабу. Там було написано: «Добрий день, Марія. Ваш чоловік, Прокіпчук Віталій, повернувся з полону», — згадує Марія Прокіпчук. — Свої емоції я передати не можу.
Поруч була колега-напарниця. Вона першою підтримала і каже, мовляв, вийди, поговори зі всіма, повідом і заспокойся.
Марія згадує, що одразу почала телефонувати рідним, а потім їй передзвонили і з Координаційного штабу, щоб офіційно повідомити новину.
«З голоду я не помер»
Того ж вечора дружина вперше за майже три роки почула голос чоловіка у слухавці. Він, каже жінка, все розпитував, як вона, як діти, як рідні, що вдома.
Про полон чоловік говорив небагато.
— Каже, що їсти давали мало, — згадує Марія ту розмову. — Варили їм пшеничну кашу. Але він ще й пожартував: «З голоду я не помер». Зараз каже, що важить 63 кг.
Марія припускає, що чоловік може не все розповідати.
— Він такий, що не скаже, якщо щось болить, щоб я не хвилювалася, — розповіла Марія Прокіпчук. — Сказав все нормально з ним, тільки зуби трохи попсувалися.
Наразі Віталій перебуває на карантині після обміну. Після цього ще буде реабілітація.
Що пережив у полоні, чоловік поки майже не говорить.
— А я його й не розпитую. Розумію, що там було не з медом, — каже Марія. — Коли повернеться додому, захоче — розповість.
Родина не може дочекатися зустрічі. І дружина, і діти хочуть поїхати до Віталія, але він віджартовується, мовляв, стільки вже чекали — ще трошки зачекаєте. Але улюбленими стравами чоловіка і батька планують частувати при зустрічі.
— Він дуже любить борщ і вареники з картоплею та капустою, — каже Марія. — Можливо, і цим будемо його зустрічати. Найважливіше, щоб він просто повернувся додому. Щоб ми були разом, поруч. Ми стільки чекали… Тепер головне — дочекатися його додому. А там все буде добре…
Тим паче, що у родини є плани — і неабиякі. Подружжя перебуває у церковному шлюбі, але з певних обставин не мають «штампу в паспорті». Коли Віталій приїжджав з фронту у відпустку, планували нарешті узаконити стосунки. За словами дружини, чоловік не раз казав, що для такої справи йому дадуть ще одну відпустку. І тоді вже підуть до РАЦСу. Всі плани перервав полон. Зараз, щойно все налагодиться, Марія та Віталій знову хочуть стати на рушничок щастя…
