"До останнього не вірив, що їду додому": боєць із Тернопільщини 15 місяців провів у полоні
Там він пробув 15 місяців. Перші пів року бійця вважали зниклим безвісти. Тим часом вдома на нього чекали вітчим і 12-річний брат. Назар Вашкевич розповів, що наразі звільнився із ЗСУ, проходить реабілітацію й планує зайнятися власною справою.
Назар родом з Кременця, йому 30 років. Після закінчення місцевої школи здобув фах столяра-будівельника у професійному ліцеї. До початку повномасштабної війни працював за спеціальністю.
"Бачив сни, пов’язані з війною"
Ще у 2014 році Назар хотів піти на службу в ЗСУ за контрактом. Та тоді ще була жива мама, вона й відмовила 19-річного сина від цього кроку. А у лютому 2022 року він зателефонував до військкомату. Але в мобілізації йому відмовили через травму руки.
У вересні 2023 році Назар Вашкевич отримав повістку:
"У 2023 році мене призвали до Кременецького районного ТЦК. На той момент у мене якраз налагодилося особисте життя, робота. Тож не скажу, що тоді сильно рвався на службу. Але сказав собі: "Я не боягуз". Бачив сни, пов’язані з війною, і розумів, що мене це торкнеться".
Спочатку, розповів Назар, його повернули з навчань з Рівного та Яворова через стан здоров’я. А в Житомирі залишили на службі.
"Наскільки я зрозумів, нас ще мали відправити на навчання за кордон. Але, мабуть, була складна ситуація на фронті, не вистачало бійців. Так я потрапив до 31-ї окремої механізованої бригади на посаду стрільця-снайпера", — розказав Назар.
Ще під час підготовки він зрозумів, що легко не буде. У перших числах січня 2024 року військовий з побратимами вирушили на Донеччину ближче до лінії фронту.
"Побратим загинув у мене на очах"
"Не встигли ми оговтатися, як надійшов наказ про вихід на позиції. Було важко, незвично. Обстрілювали звідусіль. Було кілька штурмів, які ми відбили. Нас мали зачистити, 10 годин ми безперервно тримали бій. Вороги були шоковані і думали, що мають справу зі спецпризначенцями. Все відбувалося дуже хаотично. Нас живими з 16 чи 18 залишилося лише п'ятеро. Мій побратим загинув у мене на очах. Згодом зателефонувала його мама, я не зміг їй зізнатися. Потім подзвонив брат, йому й повідомив трагічну новину", — розповів про перші бойові досвіди Назар Вашкевич.
Чоловік пригадує, що його група самостійно вийшла з позиції, адже думала, що за ними приїхали наші. А насправді їх уже чекали російські військові:
"Поклали обличчями в землю, казали, що розстріляють. Змусили нести їхнього "двохсотого". Ми тягли його посадками десь 4-5 кілометрів”.
Як розказав Назар, йому та побратимам просто пощастило, бо російські військові отримали наказ не чіпати полонених. Тому вони залишилися живі. Але згодом на них чекали тривалі перевезення і допити.
Назар Вашкевич біля стели, присвяченої його загиблому другу Івану Карпцю. Суспільне Тернопіль
"Російські військові, які сиділи у камері навпроти нашої, сказали: "У вас тут недалеко море". Так ми зрозуміли, що перебували, напевно, у Новоазовську", — згадує чоловік.
"Психологічний тиск доводив до відчаю"
Українських полонених били, допитували, але, якщо фізичні тортури ще можна було перенести, то психологічний тиск доводив до відчаю, розповів Назар Вашкевич:
"Іноді думав, що нас уже не поміняють. Нас морально ламали. У полоні всі плачуть — з відчаю, відчуття безвиході. А потім вже й змирився. Намагалися один одного підтримувати, жартували. Російських охоронців дуже дратувало, коли ми сміялися".
Після 11 місяців у полоні здоров’я критично погіршилося, розповів Назар. Тож його забрали до лікарні у Донецьку.
"У мене піднялася температура і був сильний кашель. Одного разу ми забігали в їдальню, бо потрібно було не йти, а тільки бігти, я впав, розбив обличчя і мене забрали у медпункт. Там зміряли температуру, а у мене 40. Зробили флюорографію — підтвердили відкриту форму туберкульозу", — розповідає чоловік.
У Донецькій лікарні, каже Назар, було уже легше. Пригадує, що на Новий Рік їх навіть пригостили мандаринами і шоколадом. Але так щастило не всім — деякі охоронці навіть води не давали. І серед медпрацівників траплялися любителі познущатися: одна з медсестер пропонувати зробити укол, "щоб ти не прокинувся".
"До останнього не вірив, що їду до дому"
Доки був у полоні, рідні пробували його шукати. Та півроку про Назара нічого не було відомо:
"Впродовж шести місяців мене офіційно вважали безвісти зниклим. Мій хресний, який зараз теж служить, звертався у поліцію, ТЦК. Наприкінці травня 2024 року у Комітеті Червоного Хреста України з’ясували, що я перебуваю в полоні".Про звільнення з полону Назар Вашкевич не знав до останнього. Його та ще 276 захисників обміняли 19 квітня цього року.
Назар Вашкевич у Кременці. Суспільне Тернопіль
"Коли нас відправляли на обмін, то ми думали, що везуть в Росію. Нам замотали очі, зв’язали руки. З Донецька їхали години дві. Потім з’ясувалося, що були в Ростові. Там я почув гул двигунів. Але ще не знав, що відбувається. Остаточно зрозумів, що їдемо додому, коли вже на території Білорусі нам зняли з облич скотч. Нас уже чекали автобуси та автомобілі швидких", — розповів Назар.
"Хочу простого, спокійного життя, як до війни"
Після звільнення Назар поїхав на лікування. У госпіталі він познайомився з Ганною, яка приходила з мамою і приносила військовим домашню їжу. Стосунки розвиваються, але про плани чоловік не розповідає, каже: щастя любить тишу. Іноді йому буває морально важко, багато чого хочеться забути, а не виходить, каже Назар:
"Пробуєш знімати стрес алкоголем. Весь час кудись тягне, хочеться помсти, керує тобою якісь інстинкт. Але, дякувати Богу, я вдома. Мені пропонували іти працювати в ТЦК, я відмовився. Хочу простого, спокійного життя, як до війни".
Назар Вашкевич вірить у нашу перемогу і каже, що для цього лише не вистачає ресурсу.
"Росіяни за 11 років, або навіть за 3,5 роки наскільки просунулися? Друга армія світу просить допомоги в Північної Кореї. Якби нам більше допомагали, ми були б уже в Донецьку. Нам не вистачає ресурсу. Але є багато вмотивованих хлопців, які роблять нереальні речі. Тому ми переможемо".
Авторка: Олена Ілинич
