Чоловік, який схуд у полоні на 50 кг, одружився
Кохана спершу не впізнала його голосу, обличчя, статури: «Якби ми не говорили телефоном і він не сказав, що вийде зі шпиталю до мене на подвір’я, ніколи б його не впізнала. А ближче підійшов, обійнялися — бачу, що це його губи, ніс, його сірі очі», — розповідала вона hromadske в червні.
Олександр до полону важив 103 кілограми при зрості 187 сантиметрів, у неволі втратив 50 кілограмів і 7 сантиметрів. Його зігнуло.
Минуло два місяці. 52-річного Олександра нещодавно виписали з лікарні. Діагноз «туберкульоз» не підтвердився.
«Його, звісно, підлікували, підтягли загальний стан, — ділиться Олена Юрчина. — Йому ще треба зміцніти, бо ходить дуже-дуже важко: набряки на ногах. Слабкий.
Та він уже набрав вагу, зовні я впізнаю свого Сашу. Він уже не мумія. Та й на обличчя повернулися природні риси. Внутрішньо він теж відновився до “заводських” установок: багато жартує. Полон, звісно, назавжди змінює кожну людину, але чудово, якщо вона може залишитися сама собою. Він не дуже хоче розмовляти про минуле, хоче забути це, як страшний сон. Якось сказав, що полон ламає молодих, бо вони вразливіші, а тих, кому за 45, — майже ні. Любить повторювати, що в нього за спиною наплічник із цеглою —життєвий досвід».
Зараз Олександр й Олена винаймають апартаменти в столиці на Хрещатику. Вдалося знайти за невеликі кошти. Чоловік досі не був у Києві, то кохана йому показує принади міста, щодня виходять на недовгі прогулянки. Переважно це вилазки, де смачно готують: жінка постійно прагне нагодувати свого Сашу.
Перед вторгненням пара думала про одруження, потім освідчення прозвучало телефоном з Оленівки, де перебував у полоні Олександр. Тоді ж жінка подала до суду, щоб той установив «факт проживання однією сім’єю, що дорівнює подружжю». Два з половиною роки митарств, опитування свідків — і ось цей документ у неї на руках.
«Так, дійсно в документі таке написано. Але слів “чоловік” і “дружина” там немає. І вже після повернення з полону Саша мені освідчився. Ще в Оленівці він написав вірш і поклав його на музику. Тут уже купив гітару: вийшло музичне освідчення. І ми пішли разом і купили каблучку для заручин. Він би сам це зробив, але сказав: “Я не знаю твого розміру”», — жінка усміхається в слухавку.
За кілька днів закохані придбали й обручки. А 30 серпня офіційно взяли шлюб.
Олена так описує цей день:
«Ми поїхали на розпис удвох. Без гостей. Приємна церемонія. Жодного пафосу, маршу Мендельсона, жодної тьоті з кандибобером на голові. Сподобалося, що стереотип радянських весіль “гірко” — зламаний. Дівчина, що вела церемонію, сказала: “Цілуйтеся вже, не зважайте на мене. Солодко!”. Коли підписували документи, нареготалися. Я ж змінила прізвище. Тобто тепер, якщо скорочено тільки ініціали, і я, і Саша — Страфун О. В. Він — Олександр Віталійович, я — Олена Володимирівна. Тож Саша каже: “Щось я не зрозумів, я що, сам із собою одружився?”»
Що робитимуть далі — поки не знають. Олександр написав рапорт на звільнення з військової служби.
«Усі, хто повертається з полону, мають право обирати: або три місяці відпустки й далі на службу, або звільнитися одразу. Ну ось Саша написав рапорт на звільнення. Я йому теж сказала, що досить, навоювався, я більше такого не витримаю. Хочемо купити будиночок, поки що ми двоє безхатьків», — сміється Олена.
Саша зауважує: «Найстрашніше ми пережили, далі все буде добре».
А я додаю фразу Леоніда Бикова з фільму «В бій ідуть тільки “старики”»:«Будемо жити».
