Пам’ятник Тарасові Шевченку у Тернополі: історія монумента і його авторів
ПЕРШИЙ ПАМ’ЯТНИК ШЕВЧЕНКУ У ТЕРНОПОЛІ
До того Шевченко у Тернополі стояв на вході в однойменний парк (приблизно там, де зараз пам’ятник Бандері) і був частиною композиції з колонами, яка слугувала входом до парку культури і відпочинку. За твердженнями мистецтвознавців, пам’ятник був із нетривкого матеріалу (бетону) і не мав мистецької цінності. Як твердить Тернопедія, монумент був серійною роботою радянського скульптора Матвія Манізера, у нього було кілька подібних Шевченків з невеликими відмінностями.
Цей пам’ятник встановили у 1952 році, а під час реконструкції парку у 1970-х роках його знесли (за іншими джерелами – у 1981).
Встановлений Шевченко був на чотиригранному постаменті. Постать зобразили в русі – права нога попереду. Вдягнутий у плащ, ліва рука напівзігнута, в руці — «Кобзар».
У центрі постамента три таблички з ім’ям, датами життя і смерті та уривком із «Заповіта».
ВСТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ У ТЕРНОПОЛІ
На початку березня 1982 року, у сквері біля театру урочисто відкрили новий пам’ятник Тарасові Шевченку. Відкриття монумента приурочили Всесоюзному святу “В сім’ї вольній новій”. Скульптор – Микола Невеселий, архітектор – Станіслав Калашник. Статуя заввишки 320 см, виготовлена з бетону й карбована міддю, розміщена на двоступеневому п’єдесталі, заввишки 100 см, із темно-сірого граніту.
На сторінці Тернопільського обласного художнього музею у Facebook опубліковані фото директора музею Ігоря Дуди, зроблені у дні встановлення пам’ятника у сквері імені поета поблизу драмтеатру.
ПРО АВТОРІВ
Станіслав Калашник (1948-2010) – архітектор пам’ятника Шевченку, на той час начальник обласного управління містобудування та архітектури, головний архітектор області, у 1998-2002 роках – головний архітектор Тернополя. Під керівництвом Станіслава Калашника реставрували близько десятка церков області. Він брав участь у створенні пам’ятників Шевченку у Тернополі і Шумську, Северину Наливайку в Гусятині, Алеї Героїв у Старому Парку Тернополя та інших проєктів.
— Свого часу, у 1982 р., мені, разом зі скульптором Миколою Невеселим, довелося працювати над пам’ятником Тарасові Шевченку. У співпраці із Казиміром Сікорським ми встановили пам’ятник Шевченку в Шумському, Северинові Наливайку в Гусятині та ін. Як на мене, забагато пам’ятників у місті бути не може. Але мусить бути раціональне зерно при виборі їхньої масштабності та місця розташування, – говорив Станіслав Калашник у 2009 році виданню “20 хвилин”. – Одні пам’ятники несуть велике соціальне навантаження, інші — набагато менш масштабні… Звісно, люди можуть казати, що пам’ятники нині — не найбільша потреба міста. Однак не можна казати, що, приміром, нам не потрібен пам’ятник Соломії Крушельницькій, бо треба зводити сміттєпереробний завод. Потрібне і те, і те. Соломія — зірка світового значення. Вважаю, повинні були мовчки і вже давно поставити той пам’ятник… Думаю, у Тернополі були б доречними й пам’яники Ігорю Гереті, Лесю Курбасу, Михайлові Паращуку та іншим.
Скульптор пам’ятника Шевченку – Микола Невеселий (1946-2006). У його “шевченкіані” – пам’ятники Кобзарю у Почаєві, Великих Бірках, Березовиці. Серед інших творів – погруддя Ярославу Стецьку в обласному центрі, горельєф державотворцям у Монастириськах.
– Дехто каже: якщо придивитися до Тараса Григоровича, то побачиш у його зображенні риси, що були притаманні Миколі Невеселому. Зрештою, скульптор сам хотів бути схожим на Шевченка, навіть вуса мав Шевченкові. Микола був уродженцем Луганщини, але такого запеклого націоналіста треба було ще пошукати в Тернополі. Він закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, ту саму ж, що й Шевченко. Коли вибирали, хто створюватиме пам’ятник Шевченкові, він, безперечно, був поза конкуренцією. Шкода, що майстер прожив мало — лише шістдесят років, – згадує письменник Богдан Мельничук.
Щороку під час Шевченківських днів (9-10 березня, 22 травня) громада міста і області несе квіти до пам’ятника, кладуть квіти молодята, проводять мистецькі дійства і в інші дні.
