Окописько - інкубатор: Тернопіль крізь призму часу
"На початку (ф.107) і в кінці (ф.108, ф.109) цієї стіни були ніші, в яких стояли помпи. Помпа на початку зникла в середині 1960 років, а в кінці стіни збереглася і до нашого часі. Вода в них була дуже смачна з металевим присмаком, чиста і холодна. Тяжко зараз сказати, чи ця стіна під горбом була просто підпірною чи мала якесь оборонне значення, але тягнулася вона з лівого боку від початку вулиці аж до самої Рогатки. Ще й зараз у глибині дворів можна побачити її рештки.
Колоритним і насиченим пам’ятними подіями місцем для мене на Острозького є Окописько - стародавній єврейський цвинтар , Чи був цвинтар коло однієї з найстаріших споруд Тарнополя - Синагоги, знищеної в ході визволення міста від фашистських загарбників, чітких відомостей немає. Окописько (ф.110-ф.112) стало першим, офіційним, єврейським цвинтарем з 1783 р., де зараз на горбі з двома схилами стоїть перший у Тернополі багатоповерховий житловий будинок колись №39, а зараз №45 (ф.107, ф.109), збудований у 1964 р. Тернополяни зразу, через велику кількість мешканців назвали його Інкубатором. Пам’ятаю, що, коли його будували, багато людських кісток валялося скрізь. Непотрібну землю вивозили кудись самосвалами, а студенти медінституту, мабуть, по вказівках викладачів поралися коло розритих могил вибираючи кістки і черепи, видно, для поповнення навчальної бази. Хтось рився там і в пошуках золота, прикрас, що лишали родичі для покійників, і золотих коронок покійних.
При земляних роботах і у наш час в цьому районі знаходять і будуть ще довго знаходити рештки кістяків похованих там євреїв. При побудові Інкубатора згадану стіну замінили симпатичним парканом з пиляного вапняка (ф.107, ф.109), який чомусь був потім знесений (ф.113, ф.114).
Ще при розробці проекту будинку євреї дуже були схвильовані, обурювалися, намагалися протестувати, говорячи про поховання видатних людей, наприклад, Й. Перля (ф.115), але марно цвинтар був сплюндрований, старовинні поховання розграбовані, а їх більшість лишилася під дитячим майданчиком і двором будинку по нині. Правда, значна частина могил була знищена ще під час німецького бомбардування жіночої зенітної батареї радянських військ, розташованої на Окопиську у 1944 р. Більшість солдаток по словах очевидців тих подій загинула.
Будинок був таки збудований, заселений, став яскравим прикладом помпезного сталінського стилю, і багатьох вражав своєю архітектурою. Він височів над одноповерховими будиночками, що збереглися, і над розвалинами міста, як символ нового кращого життя і про нього тоді так і писали у газетах. Наша сім’я там прожила з часу побудови -1064 р. до восьмого класу – 1961 р., тобто все моє осмислене дитинство. Зараз на наш будинок, особливо зблизька сумно дивитися через недогляд і занедбаність.
Мене часом питають чи не було у нашому будинку якихось незрозумілих містичних випадків через те, що збудований він на цвинтарі? Не було! По меншій мірі я такого не пам’ятаю. Та й, якщо говорити про цвинтарі і захоронення – весь Тернопіль здавна стоїть на людських кістках. Досить згадати колись існуючі цвинтарі на Загребеллі за будинком, де був нещодавно магазин Слівен, коло наших церков і костелів, на місці нинішньої держадміністрації... А скільки було розрізнених захоронень починаючи з епідемій чуми і холери у давні часи, і кінчаючи більш як шістьма тисячами загиблих німців у оточеному радянськими військами місті, зараз ніхто й не скаже. Чи хтось може показати їх могили? Навряд! По словах очевидців німецькі могили нищились умисно і системно з наказів вищого начальства і дуже просто – розрівнювали танками. Немало є ще й незнайдених радянських воїнів, що загинули десь у підвалах, чи були присипані землею під час штурму міста у 1944 р.
Через кількіість багатонаціональної дітвори наш будинок жив, наче окрема республіка Жмеринка, своїм внутрішнім життям, досить рідко спілкуючись з хлопчаками, розсіяними, по маленьких будиночках, хоча багато хто з них входив і до нашого численного гурту. Так що це була сильна команда і ніхто в Тернополі не смів нас, навіть, зачепити. Всі околиці міста були нашими! Тим більше, що ми були озброєні. Завжди під руками були штахети, палиці, камінці, а ще ножі, кастети, свинчатки і ... вогнепальна зброя. Про неї я вже раніше писав у частині 8 - «Пам’ятний для мене куточок». По війні це не було проблемою. Розумно, ми були обережними і ніколи не направляли своє зброю на людей і тварин. Далі буде."
