Хтось пам'ятає доктора Мазура?
Добре пам’ятаю мою дитячу зустріч з тернопільським славнозвісним лікарем офтальмологом, заслуженим лікарем УРСР І.С.Мазуром, якого до цього часу згадують добрим словом вдячні тернополяни та й не тільки тернополяни, пише "Най все буде Тернопіль"
Вискочили у мене коло очей якісь жовтенькі, кругленькі, трохи менші за сірникову головку гульки. Привели мене до нього. Пан Іван (не любив він коли казали по батькові) зразу спитав: - Що, часто у річці, озері чи в болоті киснеш? Правди ні де діти! Мусів признатися про мої часті відвідини тернопільських боліт. Тоді Мазур говорить: - Ця твоя болячка зветься - молюсок контагіоза. Він чіпляється до людей, які часто стикаються з не дуже чистою, особливо застояною водою. Я роблю, а ти вчися, як то треба робити. Бо надалі будеш себе сам лікувати! Робить і розказує: - Спочатку треба простерилізувати у спирті, або одеколоні чи горілці голку, пінцет і скальпель, тримати у цій рідині не менше десяти хвилин. Потім треба проколоти того молюска наскрізь голкою, вершечок по голці зрізати скальпелем. Пінцетом видавити кругленьку, жовту і тверду цяточку. Протерти під кінець ранку ваткою, намоченою тим, чим стерилізував, і операція закінчена. Потім, вже через рік, коли я зустрівся ще з Мазуром, він питав: - Що, козаче, бачу навчився? Тепер сам себе обходиш!
Народився І.С.Мазур у родині селянина 9 лютого 1892 року у Кіровоградської області - с. Скалева зараз Новоархангельського р-ну. Іванко мав аж дев’ятеро, братів і сестер. Та труднощі не завадили юнаку 1906 році закінчити з відзнакою 2-х класне міністерське училище в Новоархангельську і військово-фельдшерську школу (у 1910 році) та вступити у Київський медичний інститут, навчання в якому завершує аж у 1922 році. Іван Степанович працював у 1910-1917 р. р. військовим фельдшером (Мал.1.) у царській армії, пізніше (1924-1934 р. р.) лікарем очної клініки Київського медичного інституту, у лікувальних установах Червоного Хреста, завідуючим очним відділенням Тульчинської окружної лікарні і під час другої світової вітової війни – лікарем у військових госпиталях. По закінченню війни з 1945 по 1973 рік створює очне відділенням Тернопільської міської лікарні.
Починав свою роботу пан Іван у напівзруйнованому будинку колишньої єврейської лікарні по теперішній вул. Острозького, зліва від філармонії (Мал.3). Тільки у перші роки його роботи через примітивно обставлений стаціонар пройшло 1015 хворих, а через кабінет поліклініки – понад 12000 чол. Слава про успішного лікаря рознеслась по світу. До нього приїздили лікуватись хворі з усіх куточків колишнього СРСР та з-за кордону. Хтось з вдячних пацієнтів І.С. Мазура написав:
Глянь, матусю, у віконце: Бачу небо, бачу сонце!..
І заллється мама плачем Над синком, раніш незрячим.
Честь-хвала твоїм палатам, Наш «тернопільський Філатов»!
Цей шановний тернополянин не маючи дітей і спадкоємців перед своєю смертю (відчував її) звернувся до тернопільської влади про бажання і можливість побудувати повністю за власний кошт очний спеціалізований шпиталь. Одне просив, щоб назвали її, цей шпиталь, його іменем. Не дозволили! Абсолютно не зрозуміло чому! А як добре було б у Тернополі мати очну клініку ім. І.С. Мазура! І люди б кваліфіковано лікувалися і пам’ять про добру, чуйну і кваліфіковану людину, яка відкрила очі на наш чудовий світ тисячам хворих, залишилась би на довгі, довгі часи.
Після неочікуваної і незрозумілої відмови п. Мазур всі накопичені за життя гроші роздав людям, з якими йому довелось працювати, залишивши лише на побудову пам’ятника собі (своїй жінці Ядвізі Генріхівні він будував сам) і на оплату роботи людині, яка доглядатиме за обома могилками.
У 1975 р. покидає цей світ дружина пана Івана, а 2 травня 1977 року тихо помирає і сам одинокий І. С. Мазур. Ховають його тихо на одній з центральних алей микулинецького цвинтаря у Тернополі.
Серед його пацієнтів ще у 1961 р. був і відомий український поет В.Сосюра. Він, лікуючись у п. Мазура, жив у нього вдома, на другому поверсі по вул. Франка. Це наступний за кінотеатром І.Франка, трьохповерховий будинок, як йти в бік Заруддя. Сосюра написав про нього вірш «Чарівник», частина якого стала епітафією на надгробному пам’ятнику видатному лікареві і шановній людині:
Він одкриває людям душ віконця, Тим, хто в житті іще не бачив сонця,
Чи в кого хворість відібрала зір… Ножем хірурга, чарівним, чудесним,
Він людям поверта і сонце, й зорі, й весни…
Кінець епітафії я умисно не привожу, бо Радянська Вітчизна не дуже то його шанувала.
