Найбільша спільнота Тернополя в соціальних мережах

 Щоб дослідити історію вугледобування на Тернопільщині, мандруємо в Кременецькі гори, пише журналіст Назарій Наджога для сайту  Терен
Дика дивізія
– Це  аж біля «дикої дивізії». Вугільні штольні там, – махнула рукою на північ кременчанка, очікуючи на зупинці приміську маршрутку.
До штолень зручно добиратись з автовокзалу міста в бік залізничного. «Дика дивізія» – це ряд вуличок, якими найкраще дійти до підніжжя гори Куличівка. Саме в нетрях цієї гори свого часу добували вугілля.
Місцеві переповідають, що під горою колись розташовувалася військова частина, а яка і за яких воєн уже й важко сказати. Вочевидь, що назва «дика дивізія» пішла від базування в Кременці одного з полків Російської імператорської армії, сформованого з кавказців в Першу світову.
За радянщини теж на тому місці  стояли солдатські підрозділи – 107-ма Кременецька дивізія. Їм у спадок перейшла народна назва «дика». Військових навчань, як таких не було. Солдати здебільшого допомагали будувати нові житлові масиви вздовж вулиці, яка сьогодні називається Симона Петлюри.
На місцевості дислокації військових частин і сліду нема їхнього розташування. Територія забудована житловими будинками та гаражами.
– Тут одні гаражі. Ще трохи пройдете і побачите Шахтарський дім. За ним повернете поміж гаражі, вийдете на вуличку і нею ще сто метрів догори дійдете до подвір’я. А там вже спитаєте когось, хай вам покажуть вхід в шахти, – розповів чоловік, який зустрівся по вулиці Льотчиків Визволителів.
Перший вугільні магнати Тернопільщини
Історія вугледобування на Кременеччині тягнеться аж від середини ХІХ століття. Історик за освітою, заступник міського голови Кременця Микола Матвіюк зібрав архівні документи про перших гірників Кременеччини. В його матеріалах є записки інженерів та геологів, які сто років тому досліджували надра Кременецьких гір.
З архіву Миколи Матвіюка. «Південно-Руський гірський листок» – 1886 рік, том ХІІ, журнал /видавництво в Харкові/ №133 – 15.11.1886 р., в розділі «Різне», стор. 1883  (переклад з рос. на укр. автора)
«Величезні поклади кам’яного вугілля відкриті в Кременецькому уїзді Волинської губернії вже давно. 10 років тому назад за розробку їх взялися чехи. Але справа не пішла. В минулому році за словами газети «Волинь», знову з’явився підприємець, варшавський купець Пенкаля, який придбав право експлуатації кам’яного вугілля в уїзді. Тепер ним створена для такої цілі велика компанія за участі бельгійських капіталістів…».
Тоді поклади оцінювали в 60 млн. тонн брунатного каменю. Але з року в рік приходило розчарування у вугільних запасах Кременецьких гір.
Компанія поляка так і не започаткувала свою справу. В 1889 році угоду з варшавським купцем губернський уряд Волині розриває через суд. Сам Юліан Пенкаля виїжджає до Австрії. Розрив угоди пов’язаний з тодішніми змінами до законодавства імперії. Іноземцям заборонили видобувати природні багатства, а поляк відмовився змінити громадянство, чи як тоді говорили вірнопідданство.
Право  експлуатації вугілля уряд губернії надає поміщику, князю з міста Вишнівець, Михайлу Кочубею.
Втім, і вишнівецький князь через кілька років полишає цю справу. В 1899 він передає угоду московському агроному Михайлу Волинському. А той, в свою чергу, згодом віддав іншим поміщикам Ліновському, Загорському і Карповічу.
Та як би там не було, залізницю з роками прокладають до Кременця, здебільшого за кошти губернії. Вартість залізниці оцінювалася в понад 400 тис. карбованців. Залізничною гілкою місто з’єднують з Києво-Брестським залізничним шляхом. Кременцю пророкують славу американського Манхеттена (найбільш густонаселений округ Нью-Йорка, США, – прим.  авт.)
Далі міста колії не протягнули. Зате, як жартують тепер кременчани: якщо дивитися з іншого боку, то саме з їхнього вокзалу починаються всі залізничні шляхи.
Польща знехтувала, Німеччина користалася
Згідно Ризького договору 1921 року в Кременець приходить польська влада.
Польща не надає особливої уваги кременецьким покладам вугілля. Промисловий видобуток призупинився. Видобували кременчани породу виключно для власних потреб.
У 1925 році до міста відряджають гірничого інженера Броніслава Ясінського. Він вивчає геологічну будову Кременеччини, робить для польського уряду звіт. Та, зрештою, влада не вважає економічно доцільним видобуток бурого вугілля через нерентабельність та малоперспективні запаси.
З приходом на Західну Україну «совєтів» в штольні знову гучно б’ють молотки. У 1940 році поглиблену шахту запускають в роботу. Гітлерівська Німеччина теж не нехтує надрами Кременеччини. Про це в своїй науковій статті «Золото під нашими ногами» пише колишній заступник голови Тернопільської ОДА Віктор Литвинчук:
– У Кременецькому районі була одна шахта бурого вугілля з довоєнною потужністю 90 тон за добу. Здали її в експлуатацію 1940 року. За німців видобуток вугілля збільшили. Але при відході німці шахту підірвали. Вибухом було знищено майже 400 погонних метрів гірських виробок (штольня, штреки). Усе шахтне і поверхневе обладнання вивезли до Німеччини. Приміщення виробничого і соціального призначення теж були зруйновані.
Останні роки кременецької вугільної шахти
Після відступу німців радянська влада відновлює видобуток бурого вугілля в промислових масштабах. План шахти розробляють в 1944 році. Тоді ж, як зазначала пропаганда, відбудова штолень йшла «стаханівськими методами». А світлини того часу показують, що склади були переповнені.
Газета «Вільне життя», стаття «Шахтарі-стахановці», осінь, 1945 рік:
«За ІІІ квартал шахтарі пройшли 83 метри нових штолень – на 60 метрів більше, ніж у ІІ кварталі. Збільшився і видобуток вугілля. В підсумках роботи за 9 місяців гірники Кременця мають тепер 361 погонний метр нових штолень і треків та 144 метри відбудованих».
Однак, український історик, краєзнавець, фахівець у галузі генеалогії, історичної географії та історії культури Володимир Собчук з Кременця відзначає, що відбудова кременецької шахти мала більше ідеологічне підґрунтя, аніж економічну доцільність.
– Тодішній владі був потрібен пролетаріат , тобто робітники, як соціально-політична основа влади за «марксистською» ідеологією. На Західній Україні майже не було промисловості. Львівсько-Волинський вугільний басейн теж ще не був розроблений. Тому «совєти» таким чином створювали робітничий клас, який би ставав опорою влади на Тернопільщині, – розповів краєзнавець.
Крім Куличівського родовища бурого вугілля, запаси якого сягали до 350 тис. тон, у згаданий час були наміри заглибитись біля сіл Жолоби, Підвисоке, Ридомиль. Геологічна розвідка показувала, що буре вугілля залягає невеликими шарами до 2 метрів в сторону Почаєва і Вишнівця. Запаси – 600-800 тис. тон кожного родовища.
Втім, це відносно молода порода вугілля, яка має назву лігніт – щось середнє між кам’яним вугіллям і торфом, при горінні має властивість дуже диміти.
За всі часи гірничої справи в Кременці запустили лиш одну-єдину шахту. З розгортанням Львівсько-Волинського басейну її закриють, як нерентабельну. Вугледобування на Тернопільщині зупинилося в 1952 році.
Згодом усі відомчі і промислові будинки «шахтоуправління» переобладнують під житлові.  А назва колишнього адмінбудинку «Шахтарський дім» збереглась до нині і стала топонімом, місцевим географічним орієнтиром.
Портал в підземелля і шахтарська лазня
Піднявшись кам’яною вуличкою від «Шахтарського дому»,  відразу потрапляєш на гарно прибране подвір’я.
В підніжжі гори Куличівка стоїть одноповерховий будинок, який раніше був бухгалтерією «шахтоуправління». З 1974 року тут проживає сім’я. Зліва від вулиці перед хатою – город, а обабіч вправо – один з входів у вугільну шахту в зарослях дерев. Відразу й не помітиш.
– Ні, на городі ми вугілля не викопуємо, – жартома відповіла господиня колишньої бухгалтерії «шахтоуправління». – Тут молода порода, а городів колись не було. Десь у вісімдесятих входи в шахту замурували, а штольню затопили чи вода сама піднялася. Замурували її так, що коли приїжджала вже при Україні з Києва комісія, то вони не змогли той вхід продовбати, настільки міцна стіна.
На головному вході в штольню ще досі помітний надпис російською «Кременецкая шахта №1». Гора насунулася над порталом в підземелля. Листя дерев, мов гардини, закривають частково вхід. Підземний коридор, довжиною близько п’ятнадцяти метрів, наповнений водою, а далі замуровано міцним бетоном.
По сусідству з «бухгалтерією» – висока хатина. Тут була шахтарська лазня, і нині там теж живуть люди.
– Ми її так і називаємо «баня». Кілька років тому її викупили і зробили хату, – розповідала жінка.
За цим будинком в тіні гори другий вхід шириною звичайних подвійних дверей, теж замурований.
Кажуть, що й на вершині Куличівки є закриті входи – вентиляційні шахти в підземелля. Їх надто важко віднайти. А ще небезпечніше туди спуститися, бо ж штольня повна води.
Архівні матеріали надані першим заступником міського голови Кременця Михайлом Матвіюком. Автор також висловлює вдячність директору Кременецького краєзнавчого музею Андрію Левчуку та усім працівникам закладу. І велика подяка Віктору Литвинчуку за його працю «Золото під нашими ногами», його робота стала ідеєю мандрівки в підземелля Кременецьких гір.