У ніч на 30 червня біля нічного клубу «Алюр» хлопця жорстоко побив 24-річний мешканець обласного центру Сергій Терендех, пише Нова Тернопільська газета.
У стані клінічної смерті потерпілого доправили до лікарні, шансів вижити у нього практично не було, адже мозок був мертвий, але завдяки наполегливості та професіоналізму лікарів вдалося запустити його серце. Під апаратами хлопець ще прожив дев’ять днів…
Уже після завершення досудового слідства стало відомо, що навіть попередня інформація поліції про трагічний випадок була неточною. Відеозапис із камер спостереження нічного клубу та покази свідків відтворили все, як було. Як виявилося, Терендех ударив Віталія в голову не рукояткою пістолета, як раніше повідомляли, а… кулаком. Зброєю насправді в той час поруч розмахував 25-річний Володимир Біляшевич, із яким вони підійшли до компанії друзів. Віталій тієї ночі святкував свій день народження: посидів із друзями в ресторації «Ковчег», а потім вони подалися на дискотеку до «Алюра». Близько 3-ої години ночі хлопці вийшли на вулицю, викликали таксі, щоб їхати додому, але лічені хвилини внесли жахливі «корективи»…
— Лікарі казали, що Віталик проживе не більше п’яти годин, але син тримався за життя усіма силами… — витирає сльози його мати Галина Людвігівна. — Він був дуже доброю дитиною, ніколи не водився з поганими компаніями. Ми з чоловіком пильнували його. Хоча він рідко коли ходив гуляти вечорами, але, якщо таке було, то ми переживали, не могли заснути, поки не дочекаємось його. Так було й тієї ночі… О 2.30 я зателефонувала до Віталика, сказав, що ще трішки побуде і приїде додому. О 3.07 я знову набрала, не підняв слухавки, але о 3.11 відтелефонував і сказав, що чекає з хлопцями на таксі. Його голос здався мені тривожним. За 5 хвилин я ще раз набрала, але він вже не відповідав… Нелюд ударив його о 3.15 год. О 3.35 до нас зателефонували з поліції, щоб ми приїхали до лікарні. Далі було дев’ять важких днів… Консиліум за консиліумом. Ми хотіли запросити нейрохірурга з Києва, але нам сказали, що це нічого не дасть… Коли я на сьомий день зустріла біля реанімації лікаря-кардіолога, який тоді уночі 40 хвилин «запускав» серце сина і таки зумів досягти майже нереального, він лише зітхнув, мовляв, надії нема. «Дякую вам за ті дні, що ми були біля Віталика. За те, що я відчувала його тепло», — сказала я. Не знаю, як я витримала все… Після похорону потрапила до лікарні. «За що?..» — постійно запитуємо себе з чоловіком і не знаходимо відповіді. Як свідчили присутні під час інциденту, наш син стояв збоку і взагалі нічого не говорив до незнайомців, не провокував… Його вбили ні за що…