Упродовж 26 років пані Ірина працювала на швейному підприємстві. Нині вже на пенсії, шиє не часто, бо вже й зір не той, але нікому не відмовляє у пошитті стягу. На її балконі майорить синьо-жовтий прапор, – розповідає “НОВА…”.
— Стяги — це символи боротьби і незламності нашої країни, тому я з особливим трепетом їх творю, — каже кравчиня. — Майже три десятиліття я працювала на підприємстві в Чорткові, потім їздила на заробітки, щоб забезпечити сім’ю. За кордоном прибирала в оселях, збирала малину, яблука, доглядала за старенькими… Не цуралась жодної праці. До швейної справи повернулася в час Помаранчевої революції. Просили мене про стяги на мітинги. Бо який Майдан без прапора? Якось я пошила два шестиметрові стяги — синьо-жовтий і червоно-чорний. Їх тримали люди під час мітингів у Чорткові на майдані. Почалася Революція Гідності, моя приятелька Галина Дідюк принесла сувої тканини і попросила пошити стяги. Відтоді більше сотні прапорів пішли в світ. Деякі зберігають наші активісти, деякі забрали з собою військові на фронт, деякі мають волонтери. Якось я пошила прапор Євросоюзу — майорів над міською радою. Боляче дивитися, як москалі здирають стяги в окупованих містах України. Прапор — це велика сила.
Коли ми зателефонували до пані Ірини, щоб поспілкуватись, застали її у подруги в Оришківцях. Охоче приділила час на інтерв’ю.
— Збираємо малину з колєжанкою Вірою. Зараз зробимо для вас селфі. Спілкуємось, сміємось, щоб хоч трохи відволіктись від смутку, який нині огортає нашу країну. Неможливо щодня плакати… — зізнається жінка. — Не вистачає сліз. Днями привезли 22-річного Героя, тиждень тому — 50-річного. Серце розривається… Майже із кожної родини нині хтось воює. Син мого двоюрідного брата теж на передовій, прийшов на кілька днів у відпустку.
Попри поважний вік, пані Ірина могла б поділитись своєю енергією із багатьма. Цікавиться новинами, активно користується соцмережами.
— Мені 17 років, але в інший бік, — усміхається співрозмовниця. — Не віриться, що вже 71. Але душа в мене молода. Щоб не сидіти ввесь час у квартирі, трохи торгую на базарі. Спілкування з людьми додає сил. Мої діти мешкають окремо, маю одного онука. Життя потрібно щоденно наповнювати змістом, щось робити. А особливо у час війни, коли всім нам дуже важко. Коли нестерпно болить за втрати…
Батьки пані Ірини пройшли Другу світову війну — тато воював, а маму 17-річною забрали на роботу в Німеччину. Давно відійшли у засвіти, як і двоє її братів. Молодший брат брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, помер у 42-річному віці. Багато переосмислено з кожною особистою втратою.
— Не думала, що нашому поколінню теж доведеться пережити війну, — зітхає пані Ірина. — Скільки було Майданів, стільки ми з однодумцями їздили до Києва. Походжу з простої патріотичної сім’ї, ми — бандерівці. Підпільно хрестили дітей, брали шлюб. Не голосили про свою позицію, але завжди в серці мали велику любов до України. Чим можу, підтримую нині наших захисників. Пошиття стягів — моя часточка у спільну боротьбу. Донька колись привезла мені з Німеччини в подарунок швейну машинку «Victoria». Розкладаю її, натискаю на педальку і вперед — шию стяги. «Victoria» в перекладі означає «перемога». Тож я шию перемогу!