Пише ТСН
І ось як мені це вдалося.
Працювати я почала у ресторані Dave and Busters у Джексонвілі, штат Флорида. Там і поїсти можна, і в розважальні автомати пограти. Українців у нашій команді було десятеро, найбільше. Працювали з нами ще семеро росіян, двоє молдаванок, один румун та ірландка. Ми чудово ладнали з усіма, крім росіян. Вони примудрились поїхати працювати до США з щирою вірою у те, що це саме американці воюють на Донбасі. Спочатку ми намагались їм щось пояснити та довести, але всі вони закінчились невдачею, тож врешті ми лишились з ними виключно на робочій хвилі.
Стажування відбувалося на дві вакансії — мийників столів та швидких фудранерів із тацями (оплата $8 за годину + частина від чайових, що отримують офіціанти). Я вирішила стати "бігунцем" — так ми між собою називали фудранерів. Ми працювали по 12-14 годин на день, ноги боліли весь день, адже сідати було не можна. Зранку я зовсім не відчувала тіла, навіть зубну щітку до рота підносити було боляче. Іноді здавалося, що болять навіть кінчики волосся. Ні-ні, менеджери не були катами, це просто така специфіка роботи в американському ресторані.
Я одразу зрозуміла, що хочу бути офіціантом — приймати замовлення й видавати чеки, а не носити ті важкезні тарілки. Тому попрацювавши "бігунцем" два тижні, пішла стажуватись на таку бажану для мене вакансію. Вже на четвертий день стажування, яке зазвичай триває тиждень, я склала іспит. Майже не знаючи меню, я зав'язала на животі халат, поклала до кишені книжку-блокнот, три ручки та пішла приймати замовлення. Однак вже до вечора усвідомила, що меню вивчити все ж таки доведеться, бо залишуся без чайових. Адже ставка офіціанта складає лише $5 на годину, а я мала на меті заробити $10 000 за три місяці. І досягти цього можна було лише за умови великих чайових.
Мені подобалося бігати між столиками та балакати з відвідувачами. Формально офіціант, або як їх там називають, "сервер", має розкласти серветки, прийняти замовлення, принести напої, згодом прийти й запитати у відвідувачів, чи смачно їм, повторно наповнити склянки, поцікавитися, чи хоче хтось десерт, розрахувати та побажати гарного дня. Я думала, що це нескладно, однак в реальності все виявилося набагато складніше.
За це літо я мала за мету заробити $10 000 за три місяці, а досягти її можна було лише за умовою великих чайових
На практиці офіціанти "пашуть", напевно, більше за всіх у закладі. Бо якщо "бігунці" не встигають виносити всі замовлення — ви летите на кухню й забираєте величезну металеву тацю мінімум з чотирма тарілками самостійно, а нести її ще й бажано тільки однією рукою. Водночас не столі не повинен залишатися брудний посуд, тому треба бігти прибирати і його, щоб потім не влетіло від менеджера. Коли, наприклад, дитина перевертає корзинку з картоплею фрі, ви повинні швидко замінити її новою порцією (її необхідно провести через комп‘ютер, знайти менеджера і попросити його анулювати попередню коробочку з чеку клієнта), після чого берете віничок і швидко все прибираєте, якщо людина, яка зазвичай це робить, зайнята або відпочиває.
Наповнити склянку з напоєм також не дуже просто, як здається на перший погляд. Якщо там менше половини рідини — вам мінус як офіціанту. Якась відвідувачка може спробувати алкогольний коктейль та сказати, що він їй не до вподоби. Ви мусите з‘ясувати, що саме не так, і запропонувати якусь альтернативу з іншими інгредієнтами, щоб задовольнити її та отримати хороший відгук про цей ресторан та про вас особисто. Зрозуміло, що заплатить вона лише за один коктейль, а не за два. Далі ви знову біжите, але вже за десертом. І якщо це ще й морозиво, то вмикаєте раніше прихований внутрішній турбодвигун, бо на кухні спекотно, а якщо та вежа з морозива розвалиться, доведеться заново замовляти й знову кликати менеджера для скасування цієї позиції з чеку, а гості ж чекають. І з кожною секундою очікування ваші чайові наближаються до дірки від пончика.
Надвечір, коли ваші гості все збираються йти, добре, якщо буде один чек та кредитка. Якщо це готівка — доведеться топати до рецепції, щоб розміняти гроші для решти. А якщо відвідувачі забажають окремі чеки — це ще мінус п'ять хвилин для ваших чайових, бо відвідувачі ну дуже не люблять чекати. Крім того, ввечері доведеться розділити мої чайові серед усіх "бігунців" та мийників (у них спільна "каса"), поділитися треба із барменами. Схема така: з суми, яку я вторгувала за день (не з суми моїх чайових), я мусила віддати 1% "бігунцям"/мийникам і ще 1% на бар. Тобто якщо я за день продала їжі і напоїв на 2 000 доларів, то 20 доларів я віддаю — зі своїх чайових. Отримала 50 доларів чайових — в кінці зміни мала 40 віддати, лише 10 лишивши собі.
На мийників завжди доводиться чекати цілу вічність, щоб вони прибрали стіл для наступних гостей, які вже нетерпляче переступають з ноги на ногу та роздумують, чи залишати вам ті чайові після вечері. І так мені довелося працювати 90 годин на тиждень. Але я сама просила стільки змін, бо мала грандіозну мету.
До речі, чайові в США прийнято залишати завжди. Є заклади, де вони обов‘язкові та одразу включені до чеку. Мінімум за зміну я отримувала $17, максимум — $450 за вечір, коли на екранах в спортивній зоні транслювалися боксерські бої. Набігавшись від столика до столика, яких під моєю опікою було чимало, я заробила за літо $16 000 — 5 тисяч на ставці та 11 тисяч на чайових, що за тодішнім курсом валют становило майже півмільйона гривень. На щастя, мені вдалося їх вдало інвестувати, тому писати про цей досвід вдвічі приємніше.