Однак невдовзі замість записника, ручки і диктофона у його руках опинилася зброя. Нині Михайло воює у складі добровольчого корпусу «Правий сектор» і вже добре знає, якою є війна зблизька, пише газета "Сільський господар".

– Спочатку це була професійна цікавість, – розповідає Михайло. – Хотілося вживу побачити те, що показують по телебаченні, глянути у вічі справжніх героїв і написати про них, аби люди знали і шанували. Однак їхня мужність і патріотизм, а згодом і перші втрати побратимів настільки мене вразили, що в один момент я вирішив і собі взяти до рук зброю. 

– Рідні як сприйняли ваше рішення?

– Вони спочатку й гадки не мали, що я вже боєць. Дізналися про це зовсім випадково. Вмовляли повернутися. Тепер, коли інтенсивність обстрілів стала меншою, трохи заспокоїлися. Та й мені від цього легше, бо ж навіть на великій відстані відчуваю їхня душевні переживання.

– На війні завжди під прицілом ворога. Страшно дивитися в очі небезпеці?

– Чому ж ні. Лише дурень не боїться смерті (посміхається – авт.). Але війна вчить на ходу приймати рішення і долати страх. Не раз здавалося, що вже, кінець, але з Божою допомогою миналося. Добре пам’ятаю свій перший бій під Мар’їнкою у вересні 2016-го. Ми перебували за 500 метрів від російських терористів. Тоді я просив Бога, аби ця страшна ніч закінчилася якнайшвидше. Не забуду й бій у селищі Піски. Я підносив патрони кулеметникам. Відстань від прикриття до кулеметного гнізда становила 50 метрів. Над головою свистали кулі, а довкола інтенсивно лягали міни. По дорозі я впав в окоп, а в той час біля мене розірвався снаряд. Якби не це падіння, хтозна, чи залишився б живий. Коли з хлопцями повертався назад, то за метрів 80 розірвалися три міни 120 калібру. Один крок праворуч – і нам був би кінець. 

– Бували моменти, коли опускалися руки і хотілося все залишити та повернутися у мирне життя?

– Іноді думаю: покину все, поїду додому, подамся за кордон, зароблю гроші, куплю житло, створю сім’ю. Але мої мрії враз обривають спогади про товаришів, яких забрала війна. І тоді розумію, що не маю права їм зраджувати. Якщо ти вже тут, то дороги назад не існує, і ти мусиш боротися, доки Бог дасть сил. Повірте, це зовсім не пафосні слова. Ті, хто поруч зі мною, знають їхню вартість. 

– Війна змінює людину?

– Я би радше сказав, що війна показує, хто ми є насправді. Вона робить нас нетерплячими, жорсткішими і навіть жорстокішими, вчить покладатися тільки на себе, але водночас ще більше навчає цінувати життя, людей і дружбу. На війні все чітко: є життя і є смерть. По-іншому не буває, а будь-які похибки недопустимі. До честі своїх побратимів, я не зустрічав з-поміж них жодного, хто би нарікав на долю. Усі вони свідомі того, чого саме тут, і твердо розуміють, що порядність, вірність Батьківщині і своєму обов’язку – це те, чому не можна зраджувати.

– Михайле, окрім того, що воюєте, ви все ж не полишаєте своєї професії: висвітлюєте у ЗМІ бойові дії, а також багато пишете про справжніх героїв. Що найбільше вас вразило у цих історіях? 

– Кожна людина на війні варта уваги і дивує по-своєму. Я однаково захоплююся дівчатами, які змінили туфлі на берці, та 70-річними чоловіками, які пішли на війну добровольцями. Я вражений патріотизмом хлопців, які пройшли пекло боїв, були ранені, але повернулися на фронт. Мені до щему боляче згадувати сповідь жінки, дитину якої вбили сепаратисти, а її забрали в полон. З неї по-звірячому знущалися, але вона вистояла і нині воює разом із нами за Україну. 

– Наскільки близька до нас перемога?

– Ми всі є учасниками тієї війни: і ті, хто воює на полі бою, і ті, хто живе на мирній території, тому не можемо бути байдужим до того, що відбувається на Сході країни Хоча, як не прикро, людська байдужість іноді більше ранить, ніж куля ворога. Я спілкуюся з волонтерами, вони стурбовані тим, що активність наших громадян знижується. Хоча водночас усі розуміють, що ресурси і так небагатих пересічних українців вичерпуються. Але можна допомагати й по-іншому: молитвою, своїми правильними вчинками, діями, які не суперечать ідеалам Майдану. Я – реаліст, тому скажу так: перемога у цій війні – ще не близько, але вона обов’язково буде за нами.

Розмовляла Марія БЕЗКОРОВАЙНА
Фото з архіву Михайла Ухмана