“Коли я приходжу на Алею пам’яті до портрета свого хлопця, подумки ділюся з ним своїми думками, своїми емоціями від прожитого дня, усім. Це як ментальний зв’язок із ним”, — розповідає Надія, передає Суспільне

За словами Надії, Назара мобілізували в батальйон “Збруч” навесні 2014 року:

“В липні їх відправили на Херсонський напрямок. Там вони були в трьох місцях дислокації, останній — Преображенка (колишня назва — Червоний Чебан, — прим.), який став місцем їх загибелі. 1 лютого вночі сталася пожежа в наметовому містечку і шість хлопців, серед яких був і він, згоріли.

Наскільки я знаю від його побратимів, він вибігав, але не знав, чи всередині ще були хлопці, і забіг назад, аби врятувати їх. Але, напевно, задихнувся через дим і загинув”.

Надія розповіла, що ввечері напередодні вони з Назарієм зідзвонювалися.

“Це був звичайний дзвінок. Десь приблизно о 12 ночі він написав: “Я йду спати, на добраніч”. І все. Я пригадую, ще до 3 ночі не спала, просто гортала наше листування, фотографії, ніби відчуваючи. Зранку наступного дня, 1 лютого, я прокинулася і моя мама мені сказала, що побачила в соціальних мережах, що він загинув.

Я одразу пішла до церкви. Це, напевно, було таким тоді моїм порятунком, місцем спокою. Перші пів року мені було дуже важко. Я навіть не згадаю, як жила. Я навчалась в університеті, ходила на пари, але я більше їздила до нього на цвинтар. Знаєте, дуже важко спілкуватися з пам’ятником, а не з самою людиною. Ти перебираєш усі свої думки, слова, які ти не сказав колись, може, слова вибачення за щось”, — згадує Надія.

Пресофіцерка розповіла, що з Назаром вони познайомилися в столиці на Майдані.

“Але мій шлях розпочався з Майдану в Тернополі під час Революції Гідності. Я почала активно відвідувати акції і згодом поїхала у Київ. Там ми селилися в наметах. Він запропонував, каже, “от біля мене є вільне місце”. Хлопці ходили на барикади, дівчата ходили допомагати в КМДА щось готувати, щось мити і по поверненню я помітила, що на моєму місці вже хтось спить. І він з такою хитрою усмішкою каже: “Ну, біля мене місце ще є”. І так я з ним познайомилася, ми почали спілкуватися”.

За словами Надії, прапор, який тоді висів над тернопільським наметом, нещодавно їй передав їхній спільний знайомий:

“Я, напевно, його згодом передам або в якийсь музей, або в Зборів, тому що це є величезною пам’яттю і пам’яткою для його сім’ї”.

Надія веде на Острівець закоханих на Тернопільському ставі. Каже: це одне з місць, де вони з Назарієм гуляли вдвох, коли у нього були вихідні.

“Він був харизматичним, завжди усміхненим, на позитиві. Я досі, впродовж усіх цих років після його загибелі, спілкуюся з його батьками. Це для мене вже друга сім’я, це другі мама і тато, які завжди підтримують, переймаються за мене.

 

На похорон Назара його батьки купили обручки. Якщо хлопець неодружений, в них є традиція — хтось мусить нести подушечку з перснями. І я попросила, чи можна, щоб її понесла я? Бо це буде останнє, що зможу для нього зробити. І це така, ну нехай не мрія, а те, до чого прагнуть усі в стосунках, — створити сім’ю, бути разом. І я несла ці обручки для нього, в його останню дорогу. І потім за подаровані батьками гроші я собі на день народження придбала каблучку. Це для мене така пам’ять, спогад про цю історію, про нього, про цю нездійсненну мрію якусь, нездійсненне бажання”, — розповіла Надія.

Пресофіцерка каже, що до роботи у Нацгвардії, з 2017 року працювала журналісткою:

“Я працювала з військовими. Тобто моєю тематикою були військовослужбовці, родини загиблих, акції різноманітні. І мені командир тернопільського підрозділу Національної гвардії запропонував стати на посаду пресофіцерки в їхньому підрозділі.

Я завжди відмовлялась від думки, що пішла в армію через Назара, але це стало, напевне, таким первинним поштовхом. І зараз розумію, що так, я продовжую його справу, я продовжую служити українському народу за нього і за себе для того, щоб наше майбутнє покоління жило в мирі”.