Доброта. У Сергія Тимошука добрі очі. Попри пережите, пише Громадське 

Він з Київщини, 40 років, батько двох дітей, за освітою еколог, за цивільною професією логіст. Зараз — військовий 2 механізованого батальйону 32 ОМБР. У своєму першому бойовому завданні разом з побратимами знищив сорок ворогів, перебуваючи 22 дні на позиції у покинутій хаті в селі біля Покровська. 

Як там було, розповів hromadske.

Далі — пряма мова героя.

Ікона не падала

Не можу сказати, що прямо рвався на фронт, але для себе вирішив: дадуть повістку — піду. Її отримав у травні 2024-го. Після навчання потрапив до зенітної ракетної бригади: три місяці захищав небо столиці. 

У листопаді мене і ще кількох побратимів перевели у піхотні підрозділи сухопутних військ. Так потрапив у 32 бригаду. Зі мною в роті опинилися ще дві людини, з якими я раніше служив. Доєдналися хлопці й з інших тилових частин. Місяць ми тренувалися на полігоні, пройшли бойове злагодження, яке пізніше врятувало нам усім життя: ми добре вивчили, хто на що здатний. Я, наприклад, гарно орієнтуюся на місцевості, хтось влучно стріляє.

І от наше перше бойове завдання вже як піхотинців — безпосереднє зіткнення з противником. 7 грудня ми вийшли на позицію в село, що за кілька кілометрів від Покровська. Місцеві вже евакуювалися. Ми мали засісти в певній хаті, спостерігати й повідомляти про ворогів, які, наступаючи, просувалися малими групами й окупували частину села. Також — не допустити захоплення нашої позиції та стримати їх, не давати просуватися.

Ми знали, що будемо там тижнів зо два, тому добре підготувалися. Узяли на шістьох 40 сухпайків, це десь 80 кілограмів, кожен по упаковці води, у рюкзаки наклали «снікерсів», сухих ковбасок. А ще зброя, бронік, магазини з набоями. Це все треба донести. Вивантажили нас на зупинці неподалік нашої хати.

Зайти нав'юченими, як верблюди, у будинок ми не могли: раптом там вороги затаїлися. Як тоді відстрілюватися? Тому вирішили спершу розвідати. Харчі залишили на зупинці. І так сталося, що по них уже не вийшло повернутися. Днів через три вони зникли.

Нам пощастило: у будинку нікого не виявилося. Це колишній барак, там раніше мешкало кілька родин, кожна мала свій вхід. У тій квартирі, де поселилися ми, очевидно, жила сім'я в літах, на це вказувало застаріле радянське умеблювання, одяг. Де-не-де траплялися фото дітей та онуків. 

Цікаво, що на шафі стояла ікона. За весь час, коли тривали бої навколо, у кімнату до нас залітали гранати, один з двох виходів розбило вщент разом з дверима, знесло шиферний дах. Лишилося тільки перекриття, через яке прокапував дощ. А ікона не падала. 

Без вагань натискаєш на курок

Цю хату вибрали як спостережний пункт через її розташування. З вікон проглядалися дві вулиці, стадіон і перехрестя. Завдання було контролювати місцевість, і якщо противник далеко — повідомляти про нього, тоді по них працювали військові артилерією та мінометами. Якщо близько — можна ліквідовувати, що ми й робили. 

У селі, крім нашої, були й інші українські позиції, десь через кожних метрів 200.

З місцевих ми бачили одну бабусю на четвертий день, яка з візочком прямувала на вихід із села. Вулицями періодично ходили якісь мужики. Думаємо, переодягнені в цивільне росіяни розвідували, де наші позиції. Ми помітили, що і вони, і противники у військовій формі заходили в одну й ту саму хату. 

Днів три кацапи не знали, що ми є, і наївно подумалося, що якось перебудемо. А потім їх ставало все більше й більше. Вони дізналися про нас і дедалі частіше намагалися знищити.

Ми навіть розпорядок певний визначили, як вони працюють. На світанку обстрілюють, о 7 ранку активно переміщаються селом, з 8 до 10 працюють мінометом. Потім години до другої дня намагалися нас штурмувати. 

Якби це була Друга світова війна, то вони б закидали нас гранатами чи штурмували б, допоки ми не здалися. Але специфіка нинішньої війни в тому, що є багато дронів. Тому вороги наскакували хвилин на п’ять: знали, що ми передамо по рації, прилетить дрон і покошмарить їх.

Після штурмів кілька годин стріляли з чогось великокаліберного. Тоді знову штурмували. Затихало все це десь о 5 вечора. Тоді ми відпочивали. Ну як: чергували. Дві години спиш, дві на посту. Вночі спостереження велося, по суті, на слух. Навколо на землі багато уламків із шиферу. Чуєш, що хтось іде, повідомляєш, прилітає дрон, розвідує. Коли була моя черга спати, вирубався відразу. Організм швидко вмикається в такий режим: спи вночі, бо цілий день біля вікна стояти.

Ми відразу приготували собі укриття: у дерев'яній підлозі випиляли отвір, щоб можна було залізти. Закопались і прорили траншею до фундаменту. Планували зробити підкоп, щоб запасний вихід собі організувати. Але земля на Донбасі копається поганенько. Лопата тим паче саперна, не бере, треба кирка. Наповнили мішки землею та заклали вікна, які  знадвору були забиті дошками.  

Коли за кілька днів від вибуху нам винесло вхідні двері та шматок стіни, такими ж мішками забарикадували коридор. Так можна вберегтися від стрілецької зброї, гранат, осколків, тих же FPV. Сантиметрів 20 лишили зверху, щоб відстрілюватися і викидати свої гранати — влаштували непогану вогневу позицію. 

Наверх накинули якусь темну одежу, бо мішки білі, будівельні — гарно світяться. Уночі виходили до мертвих противників, яких ми зачистили, забирали в них зброю, павербанки і броню. Її клали на ті ж мішки для кращого захисту.  

За ці 22 дні ми усунули близько 40 ворогів зі стрілецької зброї. Плюс-мінус, прицільно не рахували. 

Когось додатково знищили за нашою наводкою дронами. Там багато тіл валялося. Я старався в обличчя не заглядати. На війні не думаєш: людина — не людина. Ця погань пре на тебе, хоче вбити, і ти без вагань натискаєш на курок. Я особливо не цілився — намагався у напрямку ворога випустити якнайбільше куль.

Набоїв нам не бракувало: якщо я заходив на позицію з чотирма магазинами і десятьма пачками патронів, то виходив з п'ятнадцятьма магазинами й сумкою, наполовину забитою набоями. Це все трофеї. 

Турнікети на два тижні

Десь на третій день до нас доєдналися три побратими з іншої групи. Їм не так пощастило: заходили на свою позицію, а хата зайнята. Відстрілювалися. Їм наказали пробиватися до нас. Півтори доби у них на це пішло. Нас попередили, ми вийшли вночі їх зустріти.  

Один з них уже був поранений у ногу, ще й обморозив її — помітив це за тиждень, коли почалася гангрена. Іншому прострелили коліно наступного дня, коли вийшов у прибудову біля хати. Ми кинулися тампонувати, щоб зупинити кровотечу. Не вийшло. Наклали турнікет: надіялися, що прибуде евак, хоча б поранених забрати, бо вони були на кількох позиціях. Але до нас неможливо було доїхати: територія навколо вже контролювалася ворогом. Наші намагалися вислати допомогу, але бронетехніку знищували. 

Дрон, яким щодня нам передавали воду та їжу, скидав також і ліки: антибіотики, знеболювальні. Але людина з турнікетом без шкоди для кінцівки може перебувати дві години. Далі починається відмирання тканин, і руку чи ногу майже неможливо врятувати. Цей боєць пролежав з турнікетом два тижні. 

Поранені спілкувалися з рідними, поки в нас був адекватний мобільний зв'язок, розказували про свої справи. Коли дружина чи мама не могли додзвонитися до бійця, бригада організовувала щось схоже на телеміст, їх зв'язували через рацію. 

Перші дні поранені побратими старалися бути корисними — заряджали нам магазини. 

Пізніше поранили одного з нашої групи у руку, він теж близько двох тижнів проходив з турнікетом. Руку йому ампутували пізніше, але він живий.  Проходить реабілітацію на Львівщині.

Поранили й мене. Того дня, коли вибило вхідні двері, я сидів у коридорчику, спостерігав за своїм напрямком. Нога якраз визирала у прохід. Тут вибух! Таке враження, що в мене на голові дзвін, і по ньому добряче молотком стукнули. В очах потемніло. Потім ми роздивилися: з протилежного боку у стіні застрягли два шматки металу. Благо, що ніхто не стояв у проході, бо точно загинув би на місці. Лиш моя нога потрапила в зону ураження. Осколок увійшов у берці й пробив підошву. Відтоді я шкутильгав.

25 грудня, на Різдво, хлопці з пораненнями ніг померли ввечері з різницею у пів години. Ми їх винесли у прибудову. А наступного дня кацапи підпалили нам хату від сусідів через стіну: кинули ганчірку, просякнуту займистою речовиною. Вогонь перекинувся по стелі до нас. 

Довелося швидко залишати цю обладнану, якось захищену будівлю. І якби побратими були живі, ми би, звісно, їх не кинули, совість не дозволила б. Тягли б на собі. А росіянам тільки й треба, щоб ми повільно рухалися. Поклали б усіх.

Ми вискочили й під прикриттям наших дронів перебігли в іншу хату. 

Перший будинок не згорів повністю, тіла там точно є. Те місце, де ми їх поклали, я запам'ятав і можу показати. Коли з'явиться доступ до цієї місцевості, їх можна буде забрати й поховати. Документи їхні ми передали командуванню.

Вода з дрона і туалет у пляшку

Води своєї у нас не було, але господарі виявилися запасливими: лишили 6 п'ятилітрових пляшок з набраною водою. Не знаю, якої давності й звідки вона була: достатньо, що прозора. У наші чашки зі стелі осипалися глина й пісок. Ми їх серветками протирали. Каву засипали — і нічого страшного.

Якихось компотів консервованих у будинку не було, а шукати погріб  — занадто небезпечно. Їжі там не виявилося, окрім мішка з цибулею, яку ми не чіпали. Харчі нам скидали з дронів: консерви, ковбасу, хліб. Плюс доставляли сухе пальне і балончики газові — пальники ми брали з собою. Тож розігріти їжу, зробити чай/каву було чим. Я перший тиждень узагалі харчувався одним «снікерсом» на день, від стресу не хотілося нічого. 

Найгірша ситуація була з водою. Її дрон скидав окремо від решти їжі та речей, які ми просили. В армії використовують воду двох виробників. Дрон доставляв цілу упаковку. Її старалися обмотувати порожніми пляшками, щоби вберегти під час падіння. І я спостеріг, що виживання однієї води — від 0 до 40%, іншої — часто до 100%. Коли пляшки розбивалися, то нічого не вдієш: наступної ходки сьогодні не буде. Тому ми намагалися робити запаси.

Кожному в день діставалося від 300 до 500 грамів води, а пораненим ми давали більше, бо їх дуже сушило. Вони утрьох випивали більше, ніж усі ми разом.

Крім їжі нам скидали і хімічні грілки, і будівельні мішки, і навіть штани, бо одному з бійців їх порізали, коли накладали турнікет. Операція завжди відбувалася вночі. Спершу дрон скине «подарунок» противнику, щоб вони і звуку його боялися, а під час другої ходки зависає у нас перед дверима. Треба вискочити й хутко забрати передачу, яку він приніс уже для нас. 

Для гігієни ми мали вологі серветки, брали й сухі душі. Але якщо температура близько нуля, то роздягатися взагалі не хочеться. Ще ж  бронік і каску постійно носиш на собі. Знімав їх лише в туалеті. 

Вбиральні як приміщення не було. Лише ванна. Ми ходили в туалет у пляшки та пакети й усе це викидали. 

Тож я як одягнувся 7 грудня, то лише 29-го все із себе зняв, коли нас поміняли. Здавалося, одяг і взуття зрослися зі мною.

Допався до гарячого душу вже в лікарні, а руки не відмиваються — такі чорні. Тільки під час прання берців з порошком бруд відійшов і з долонь. 

Поки можеш — треба битися

Після Різдва минуло кілька днів, і двом нашим групам по рації передали наказ готуватися до виходу. Ми почули, як під'їхала наша техніка. Зраділи, але розуміємо, що то не по нас. Тут повідомлення: ваш транспорт буде завтра. Ми на той час перебували вже у третій хаті. Там валялася парочка мертвих кацапів. Ми їх поприкривали ганчірками. Може, їх і свої поклали, так буває, а може й наші. У кожній кімнаті сліди від вибухів, сховатися ніде. 

Наказ виходити надійшов серед ночі. Метрів триста потрібно було пройти і чекати на нашу «емку». Я досі не знаю, як вдалося до нас дістатися: може, наші провели операцію з розмінування, можливо, була інформація, що в той час не буде ворожих дронів. Ми завантажилися, від'їхали — і з кожною хвилиною мені ставало все легше й легше на душі.

За пів години були у своїх. Начальник штабу зустрів: «Молодці, хлопці, постарайтеся максимально відпочити». Виявилося, що побратими з підрозділу щодня дивилися стрими з дронів, бачили і нашу хату, і як противників навколо нас ставало дедалі більше. Переживали, чи виживемо, чи виберемося.

Нас на позиції замінила інша група, її теж вивели. Село зараз ще повністю не окуповане. 

Я нині лікую своє поранення у санаторії, перед цим осколок з ноги витягли магнітом у шпиталі.

Хочу підсумувати: звісно, мені було страшно на бойовому завданні у тому селі на Донбасі. Нас добряче накривало: чуєш виття снаряда і не знаєш, до тебе в хату прилетить чи ні. Лячно було й від того, що ми там лишимося, що нас не заберуть — поранених же не змогли.

Перший тиждень паніка наростала з кожним днем. А потім з'явилося таке відчуття, що вона не допоможе. Сказав собі: якщо ти, Сергію, хочеш вийти звідси живим (а я хотів побачити дітей, вони малі — 5 і 11 років), то потрібно зібратися, нікуди не бігти, не ховатися, а тримати свою позицію, виконувати свою роботу, щонайдовше протриматись і надіятися, що командування все-таки організує заміну, відхід. А поки можеш — треба битися.