Малюнок наносить за допомогою саморобного спонжа. Фарби використовує акрилові.
“Візерунок я графила олівцем, але це, знову ж таки, мої ідеї, як це зробити. Я набила цвяшків і протягнула ниточку. Чому саме цей візерунок? Це візерунок татової сорочки. Взагалі, в мого тата така історія дуже переплетена з історією України. Він – ветеран ОУН УПА. 17 років був у сталінських таборах: Екібастуз, Жезказган, Кенгір (1954 рік), Новосибірськ, Усть-Каменогорськ, Караганда. У цій хаті він народився, у ній його і арештували. Тоді він третій раз потрапив їм в їхні руки і якраз цього третього разу його етапували. Йому було лише 17 років”, — розповідає Оксана.
Допомагає жінці наносити малюнок її син Ростислав.
“Мені подобається. Це дуже красиво. Хотів би, щоб дідусь це бачив, думаю, він би зрадів”, — каже хлопчик.
У хаті на стіні — фотографії батька Оксани Чмиленко Романа, повідомляє suspilne.media.
“Тато змалечку допомагав повстанцям, носив записки в ліс. Він навіть не знав, куди йому ті записки вшивали хлопці. Каже, прийду, нагодують мене смаколиками, знімуть курточку — “футерко”, він називав, і там в комірцях зашивали вони “непси” — такі записки, в яких була інформація для повстанців”, – зазначає майстриня.
Оксана Чмиленко зберігає фотографії батька із таборів. Вони зроблені фотоапаратом, який в’язні таборів змайстрували самі.
“Кольорова фотографія зроблена вже, коли татові було 70 чи більше років і він дуже хотів, щоб на ній був напис із декалогу “Здобудеш Україну або загинеш у боротьбі за неї”, — зауважила Оксана Чмиленко.
Майстриня розповіла, що у хаті ще збереглася піч. Її мисткиня розфарбувала візерунками бабусиної вишитої серветки.
З тих часів, каже жінка, залишився ще креденс. А ще Оксана зберігає вироби з бісеру, які зробив її батько.
“Тато дуже любив щось майструвати. І ось це його вироби. Він сам робив станок для плетіння бісерного полотна. І ось збереглася його краватка з бісеру”, — каже Оксана Чмиленко.
Жінка розповіла, що часто приїжджає до батьківської хати разом з сім’єю. За словами жінки, тут живе пам’ять про її родичів.
“Я захотіла, щоб та хата справді виглядала по-іншому. Щоб вона говорила не про рутину, а про їхню душу, про те, чим була наповнена їхня душа, те, що мої рідні прищепили мені. Ми намагалися створити ту атмосферу, де дитина буде відчувати тяглість поколінь. Я для себе знаходжу тут якесь таке заспокоєння. Я відчуваю, що це зв’язок”, – додає вона.