Спочатку була травма
Життя на «до» і «після» у Сергія поділилося у травні 2017 року. Нещасний випадок трапився саме тоді, коли чоловік ремонтував електрику, не втримав рівновагу і впав з драбини.
— Мене прооперували в Тернополі, — згадує Сергій Цитриков. — Після того я ще місяць провів у лікарні. Лікарі заспокоювали, сподівалися, що мені вдасться стати на ноги. Але з кожним днем надії ставало все менше. Я вирішив поїхати на реабілітацію до Львова. Там відразу попередили, що сам ходити вже не зможу, єдиний вихід — крісло колісне.
Саме у львівському госпіталі Сергій вперше спробував пересуватися на кріслі колісному. — На початку все давалось важко, від незвички боліли руки. — Мені пощастило з інструкторкою, — продовжує розповідь Сергій, — вона вчила мене поводитися з кріслом колісним: правильно їздити, тримати рівновагу, оминати перешкоди. Це насправді непросто, як може здаватися на перший погляд. Найважче на початку було тримати баланс. Але фізичні вправи та плавання допомагають зміцнити мʼязи, відтак, ти вже почуваєшся впевненим. Тому важливо, щоб був поруч той, хто навчить призвичаїтися до користування кріслом колісним. Мені пощастило, у мене був товариш Олександр Башта, на жаль, уже покійний. Разом з ним брав участь у різних акціях, зокрема і на підтримку людей з інвалідністю. Завдяки йому я навчився жити із травмою і не почувати себе обмеженим у чомусь. Сергій мешкає в багатоповерхівці на 9 поверсі. Добирається до квартири на пандусі, а потім піднімається ліфтом. — До того, як я отримав травму, пандуса в підʼїзді не було, — каже Сергій. — Довелося звертатися до соціальних служб. Однак той пандус, який зробили, не був зручним, тому його переробляли. Тепер вже обходжуся без сторонньої допомоги. Найперші «вилазки» в місто на кріслі колісному Сергій добре памʼятає. Подорожі давалися непросто. — Останнім часом в місті почали понижати тротуари, але деякі бордюри оминути годі, — зауважує, — особливо в центрі міста. Якби здорову людину посадити в крісло колісне, вона не змогла б там проїхати. Тому деякі маршрути стараюся оминати.
За усі роки, проведені у кріслі колісному, Сергій Цитриков жодного разу не виїжджав за межі Тернопільської області. — Мій товариш Павло нещодавно приїхав з Одеси, — розповідає Сергій, — він теж пересувається на кріслі колісному. Бідкався, що у порівнянні з Тернополем в Одесі набагато важче їздити. Хоча я б не сказав, що в нашому місті так все добре облаштовано для їзди на кріслі колісному. Завжди зʼявляються нюанси, але я навчився їх долати. Щоб дістатися до місця призначення Сергію часто доводиться користуватися громадським транспортом. Не всі автобуси пристосовані для крісел колісних, тому виникають труднощі. — Не проблема в автобусах, я чекаю ті, в яких передбачений заїзд на кріслі колісному, — ділиться Сергій. — Але не завжди водії ставляться з розумінням. Мені доводиться ще здалеку подавати сигнал водію, що я хочу скористатися автобусом. Тоді він підʼїжджає впритул до бордюру, щоб я міг заїхати. Але не всі зупинки мають достатньо великі «кишені», аби водієві вдалося зробити необхідний маневр. Деякі водії сердяться, бо доводиться потрудитися. В особливі дні крісло колісне Сергій Цитриков прикрашає двома прапорами — синьо-жовтим та червоно-чорним. Жартує, що це замість проблискових маячків, щоби водії оминали. Рік тому завдяки гуманітарній допомозі отримав електричний велопривід до крісла колісного. Тепер їздити набагато легше, на трасі «розганяється» до 35 кілометрів за годину. Сергій організував акцію “Тисяча кілометрів на кріслі колісному». Основна мета Сергієвих мандрівок — зібрати кошти на FPV-дрони для українських захисників. — Завдяки електричному велоприводу проїхав 750 (!) кілометрів, — хвалиться Сергій. — Мені вдалося обʼїздити майже всі райцентри області. Їх до реформи було 17. Днями знову вирушаю в поїздку. Тепер маршрут пролягатиме через міста — Теребовля, Чортків та Заліщики. Назад повертатимусь іншими містами, навіть захоплю частину Хмельниччини. Головне, щоб погода не підвела. Перший благодійний марафон Сергій Цитриков здійснив у травні цього року. Чоловіку вдалося зібрати 142 тис. грн. А другий тур благодійного марафону відбувся у липні. Тоді Сергію вдалося захопити більше міст, відповідно і зібрати більшу суму — 236 тис. грн, а це 15 дронів. До речі, старший брат Сергія служить у війську, тому потреби наших воїнів чоловік знає з перших вуст.
Одна з найбільших проблем, які зараз постали перед Сергієм Цитриковим, ні, не високі бордюри, і навіть не пандуси, а електрика. — На початку повномасштабної війни всі ліфти перестали працювати. Виходити на вулицю для мене стало неможливо. Тому на 4 місяці ми переїхали жити в село. Бо навіть не було можливості спускатися в укриття, та й пандусами вони не облаштовані. Єдиний вихід — модульні укриття на вулицях, але їх не так багато, а я не такий швидкий, щоб в разі чогось до них добігти. Якщо Росія й надалі атакуватиме енергетичну інфраструктуру нашої країни, електрику виключатимуть, а я не зможу виходити на двір, волонтерити, а відповідно більше допомагати воїнам, — журиться Сергій. Фото автора і з відкритих джерел Матеріал створено за підтримки Центру експертизи у сфері прав людей з інвалідністю громадської спілки «Ліга сильних», що працює за підтримки проєкту ПРООН в Україні «Підтримка громадянського суспільства та молоді» та фінансування Міністерства закордонних справ Данії. Він не обов’язково відображає позицію партнерів та є відповідальністю авторів матеріалу. Джерело: Газета Свобода
Життя з нової сторінки
Мандрівка довжиною в 750 кілометрів
Нехай буде світло