«Найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування» ©

Найбільша спільнота Тернополя в соціальних мережах

Авторизація

Авторизуйтеся

Світ ще такого звірства не бачив – більшовики стріляли по мирних людях з літака. Вишнівеччина – 1944 рік

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Через деякий час у нас було інше завдання. Багато станиць ми об’їздили разом з другом  «ЛЮШНЕЮ» . Ми готували місцевих дівчат до вишколу.  Цього разу вишкіл доручили проводити мены з подругою  «ЖЕНЕЮ» з Великого Раківця. У вечорі ми приїхали в село Млинівці. Снаничний цього села нам повідомив , що минулої ночі в селі були ковпаківці і наробили багато шкоди. Але саме головне що з ними разом пішли два молодих місцевих хлопці. Ця неприємна новина нас дуже вразила пропав аж спокій і все дуже насторожило. На другий день ми вже були в Старому Олексенці і заночували у родини побратима «ЛЮШНІ».  Повечерявши, ми оглянули гарне помешкання, ці люди були заможні. Одна кімната була заставлена вазами з квітами, і багато вже цвіло, так гарно, затишно, я навіть на хвильку забувала де я знаходжусь. Ночувала у теплій маленькій кімнатці. Серед ночі почувся тихий гомін. В суміжну кімнату заходили люди, було чути притишені голоси. Може це копаківці? Адже вони так близько. Але ні. Це були повстанці, курінь «МАКСА» тобто Максима Скорупського, родом він з села Антонівці Шумського району.  Господарі розмістили їх у себе на відпочинок. На другий день ми з «ЛЮШНЕЮ» йшли у село Гніздичне Вишнівецького району. Дорогою йшло багато селян. несподівано прилетів більшовицький літак –розвідник і почав по людях стріляти з кулемета. Всі попадали на землю. Світ такого звірства не бачив, щоб хтось стріляв у мирних людей. Це так розвідували совіти землі Вишнівеччини, і що можна сподіватися від них після нового приходу?

Я боялася темряви. І ще боялася увечері, коли світив місяць переходити місток або йти поблизу річки, бо тоді ще вірила що в річці живуть русалки. Одного разу йшла у ночі полями і побачила перекинутий через річку місток без перил. Я була дуже змучена і так тоді хотіла спати. Мені склеювалися очі. Журилася як перейти річку, щоб не упасти у воду. Хотілося лягти під межею і поспати, але рілля така була мокра. Ледве перейшла той місточок, а далі йшла, майже не розплющуючи очей. Якось долізала до невідомого хутора, зайшла в хату. там побачила ліжко і впала поперек нього, навіть не вгледіла що з краю на ньому стояла накрита діжа з розчином на хліб. Вранці господарі мене побачили, але це їх не здивувало. Такі нічліжани як я часто їх відвідували. А недоспані ночі були у всіх, бо здебільшого все виконувалося у ночі. Вдень також ходили у розвідку, чи перев’язували поранених, чи їжу носили тим що були у схованках. І тому постійне напруження дуже втомлювало. Тішило і додавало сили лише те, що всюди в той час кругом були добрі люди. Приймуть, нагодують та ще і поспівчувають. Від цього було так легко на душі, бо всі були єдині, а сексотів здавалось що не було. Нас насправді було багато. В кожному селі були повстанці. І який був народ наш Вишнівеччини відважний, смерті не боялися. Чесні, віддані своїй Україні!. ГОСПОДИ! І куди це все ділось. Коли я повернулась з табору  до нас, я нічого не застала, все загинуло. Ворог довершив свою чорну справу.  Таких людей більше не буде. Плач Україно, Ти втратила вірних синів і дочок. не скоро таких народиш..

Двадцять сьомого вересня 1944 року. У моєму селі празник Чесного Хреста. забігла додому, але не празникувала, а дещо взяти. Взяла кошик з рогози, мама дала празникової їжі і всякого смачного печива. Як завжди, минаючи села, йду полями, але назустріч мені молоді  росіяни. Приглядаюсь, а вони без зброї. Страху не маю ніякого, хоча їх більше тридцяти. Зрівнявшись зі мною, вони запитали, чи маю я щось у кошику їсти. Так маю швидко відповіла я і почала роздавати все що мала. Я все до крихти віддала і потім запитала що вони за одні і де їхня зброя. Те що я почула, мене шокувало. Виявляється що вони дезертири і тікають щоб не бути вбитими на фронті. А так коли більшовики їх затримають то засудять, бо вони без зброї, а так відсидять в тюрмі з десять років і  залишаться живими. Так поговорила з ними декілька хвилин і пішла своїм шляхом.

Знову отримала завдання знайти новобранців в селі Лопушно Лановецького району. Там совіти готували хлопців до відправлення на фронт. В селі Решнівка я тоді залишила свою подругу «КВІТКУ». Йшла тоді стежкою поміж житами і пильно вдивлялася на колоски, які від відру вирували хвилями. Все думала, чи буде вдалий мій похід?. Вкрай треба побачити моїх друзів, які напевно думаютьщо про них я забула. Я так пильно почала розглядати колоски, бо хотіла знайти  на одній стеблинні вкупі два колоски, і тоді я могла досягнути свою мету ( було таке повіря, так казали старі люди). Шукала поглядом але ходи не припиняла. Йшла і жито вже кінчалося. Враз побачила на тонюсінькій стеблинці гойдається два колоски, наче скарб вхопила, скоренько їх зірвала, загорнула міцно в хусточку  і заховала в кошик. І це додало мені великої впевненості. В селі довідалася, де стоїть та частина що мені була потрібна. Я стала чекати коли вояки прийдуть з навчання. Ось уже йдуть а я стою коло воріт. Побачивши мене знайомі хлопці вітали усмішкою, а в очах у них блищав вогонь надії. Завечоріло, ми пішли в сад від стороннього ока. Виглянув місяць, а ми сиділи і тихо між собою говорили.  Вони випитували у мене що нового і як тримаються наші, хотіли все знати. Зраділи, як почули про наказ йти в УПА і боротися з ворогом. Домовились тоді про зустріч у Ришнівецькому цвинтарі у найближчих дві ночі. Чекали дві ночі з станичною «МАРУСЕЮ» Ніякого страху у нас не було, хоча сиділи на могилі ми дві цілу ніч. Могила обросла густим барвінком. Я, втомлена так і заснула на могилі.  «МАРУСЯ» мене розбудила бо її напевно було самій страшно. Коли почало світати ми пішли з цвинтаря бо  хлопці не прийшли.  На другу ніч ми знову пішли. Вже другі півні заспівали як щось зашелестіло. Це вони прийшли,їх було восьмеро. Ми передали хлопців зв’язковому, який відправив їх в УПА.

Одного разу я переходила через нашу річечку і тільки-но стала на другий берег, як з села Гнидави Вишнівецького району тихо під’їхала бричка з двома енкаведистами. Я зупинилася і не стала переходити дорогу. Ой! та це той самий енкаведист, що мене з вигляду знає, він за німців жив у нашому селі як полонений. Він знав, все бачив що за німців робилося у нашому селі, бо все робилося відкрито. Тоді він прикинувся простим рядовим і сидів тихо. Люди встановили в селі чергу і носили йому їсти, бо що мала дати стара Харитина, в якої він жив. Вона була дуже бідна. Не мав же чоловік в селі померти з голоду, наші люди були милосердні. А потім, як прийшли більшовики, виявилося що він був більшовицьким політруком. Як тільки пройшов фронт, він відразу з села зник, і через деякий час прийшов у формі НКВС. Я вже подумала що він мене заарештує, але він  зняв свій картуз, підняв його над головою, всміхнувся і поїхав. Я забігла до тітки Фросини дуже перелякана і розказала її про цю зустріч, але вона мене відразу заспокоїла, кажучи: «Не бійся, він не зробить нічого поганого в селі, село його годувало і не видало німцям. Він перебував у важкий для нього час, то за що буде мстити? Він знає що прийдуть інші  без нього зроблять розправу над нами без нього». Так і потім сталось.

Одного дня я вийшла на двір і тато мені сказав що десь гудуть машини. Дивлюся, а з Гнидави їдуть дві вантажні машини, і на кожній повно військових. Коло нашого двору призупинились. Я вся затерпла, адже у нас в хаті тоді були повстанці, яких ми хотіли нагодувати. Мій тато стояв на дворі і сильно нервував, він добре знав, якщо почнеться бій, то ніхто не вціліє. А хлопці вже почали готуватися до бою. Але цього разу все проминуло. Машини рушили знову і поїхали на хутір Випаси. Там був відділ повстанців і хтось доніс у Вишнівецьке НКДБ. Там був запеклий бій і жертви були з двох сторін. Саме у цьому бою загинув цілий рій наших хлопців. Ніхто з них не здався. Ще по сьогодні вони лежать на Гончаревому городі, лежать без хреста коло села Чайчинці тепер Лановецького району.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Джерело Погляд

Від Тарнополя до Тернополя
Коментарі (0)
Авторизація
Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі