47-річного Євгена Голіна, захисника ЧАЕС, як і багатьох його побратимів із частини №3041 Нацгвардії, які захищали Чорнобиль, під час прийомки в СІЗО №2 на Брянщині витягли з автозака, змусили кричати «Слава росії!» і побили. Після цього відправили по камерах. Попереду на чоловіка чекали майже три роки принижень, знущань та численних порушень прав військовополонених, пише Громадське 

Стріляти не можна в полон

Наталія Дячук з 1994 року працює в їдальні ЧАЕС. Її чоловік Євген Голін — професійний військовий, 25 років відслужив у військовій частині №3041, яка охороняє Чорнобиль. Євген мав іти на пенсію 2022 року, та повномасштабна війна стала на заваді. 

Ми зустрічаємося з Наталею в неї вдома, у Славутичі. У невеликій квартирі ідеальний порядок, на видному місці в кімнаті ми бачимо великий портрет чоловіка, але в самому помешканні не видно чоловічих речей.

Євген із 24 лютого 2022 року в полоні. Гарнізон, який охороняв ЧАЕС, отримав наказ не стріляти, аби не піддавати ризику ядерний обʼєкт під час наступу російських військ, і склав зброю. 

У перший день повномасштабної війни Наталія була вдома, у Славутичі, відпочиваючи від своєї зміни. Спочатку вона ще могла контактувати через мобільний телефон, а згодом через станційні стаціонарні телефони з полоненим чоловіком, однак невдовзі росіяни перекрили цей звʼязок. 

Човен до Чорнобиля, у якому бажано не ворушитися

Зазвичай на ЧАЕС працюють вахтовим методом, заїжджаючи на своє робоче місце на певний проміжок часу. Зміна Наталії Дячук, наприклад, триває до двох тижнів. Але окупація ЧАЕС закрила всіх, хто був тоді на станції, на своїх робочих місцях майже на місяць. Коли до Наталії подзвонили й запитали, чи не хоче вона вийти на свою зміну на ЧАЕС і підмінити колег, вона ні секунди не сумнівалася з відповіддю. Як і всі інші, кому запропонували фактично поїхати до окупації. Нагадаємо, Славутич на той момент перебував під тиском російських військ, однак ще не був окупований.

Перевезення нових працівників на ЧАЕС було схоже на спецоперацію. У мирний час дорога від Славутича до залізничної станції Семиходи на території ЧАЕС займала 45 хвилин їзди електричкою. Але проходить цей шлях через територію Білорусі, тому з початком повномасштабної війни він став недоступним. Після довгих переговорів з російськими військовими вирішили переправляти людей через Дніпро на човні з України до Білорусі й далі найкоротшим можливим шляхом до ЧАЕС.

«Спецоперація» відбувалася 20 березня. Всіх 64 сміливців, які погодилися їхати до окупованого Чорнобиля, перевозили через Дніпро у звичайному рибальському човні — по восьмеро за раз. Але кожен віз із собою рюкзаки й сумки із передачами для тих, хто не міг виїхати з ЧАЕС. Наталія каже, що мала понад 10 таких сумок плюс військовий рюкзак чоловіка. Згори за цим човном постійно спостерігав російський дрон.

«Ми так човен завантажили, що там зовсім трохи до бортика залишалося води. Чоловік (власник човна — ред.)казав: “Перетинаємо середину ріки, тільки не ворушіться, будь ласка”. На тому березі нас уже чекали всі — і наші дівчата, і росіяни, і білоруси”.

Наталія згадує, як її всю трусило під час того переїзду та подальших обшуків і перевірок білоруськими й російськими військовими. На Чернігівщину внаслідок цього обміну повернулися із Зони відчуження 112 працівників ЧАЕС, серед них — 9 жінок-військових.

«Такі очі я ніколи більше в нього не бачила»

«Так, я не зрозуміла! Що за вигляд, чому ми голови не підіймаємо?! Де “добрий вечір”?! Тьотя Наташа тут приїхала вас усіх побачить, а ви шо?!»

Такими словами Наталія зустріла українських військових у їдальні ЧАЕС. Бо вони всі прийшли з опущеними головами, пригнічені, за її словами, навʼязаним їм тавром зрадників за те, що нібито не захистили станцію. Десь далеко на півдні вже точилися криваві бої за Маріуполь, а тут територію взяли без жодного пострілу.
"Я з ним була на відстані, як із вами зараз, тільки між нами стояли російські солдати зі зброєю. В нього завжди очі такі добрі були, а тоді до такої міри пустота була в них, і така зневіра до всього. Такі очі я в нього ніколи більше не бачила, як тоді при зустрічі», — згадує Наталія свою зустріч із чоловіком у їдальні. 

1 квітня російські війська покинули територію ЧАЕС, забравши з собою українських військових. Їжу, яку в дорогу для полонених приготували в їдальні станції, росіяни так і залишили на вулиці.

Чотири слова за три роки

Куди повезли Євгена та інших полонених і що сталося з ними потім, Наталія не знала довго. Поки в серпні 2022 року від чоловіка не прийшов лист, у якому було лише чотири слова: «Жив-здоров, все хорошо». Деяким іншим родичам чорнобильських полонених прийшли листи з таким же текстом, написані, очевидно, під диктування. З них не було зрозуміло, де саме перебувають військовополонені. Про тодішнє їхнє місцеперебування в СІЗО № 2 у Новозибкові на Брянщині родичі дізналися від першого звільненого «чорнобильця» наприкінці вересня.

Наталія надіслала Євгенові 7 листів, але жодного листа від нього більше не отримала. А про дзвінки чи інші способи комунікації з родичами не йшлося. Всю подальшу інформацію про чоловіка жінка отримувала від звільнених полонених, які перебували з ним на одній території утримання.

російські військові захопили в полон 169 захисників Чорнобиля. За понад 3 роки повномасштабної війни додому повернулися 103 людини. 

5 лютого 2025 року до України повернувся і чоловік Наталії Дячук.

«Щодня читав ці листи»

Євген Голін дуже переживав за дружину, коли їх вивезли зі станції.

«Ну, уявіть, залишилися жінки. Хто знає, що в росіян у голові. Раптом зґвалтують, вбʼють або ще щось зроблять. Місця собі не знаходив».

Полегшало йому тільки тоді, коли отримав від Наталії першого листа — аж влітку 2024 року. Другий лист від дружини й вітання від неї з днем народження йому передали в січні 2025 року. Але за весь час полону Наталія Дячук написала чоловікові загалом 7 листів. Де поділася інша кореспонденція — невідомо.

«Коли отримав (другий лист — ред.), сльози потекли на повну силу. Щодня його читав. Уявляєте? Щодня. Вона ще духами його напахтила, то взагалі. Це, знаєте, як шматочок дому біля серця», — голос Євгена трохи дрижить, але чоловік швидко опановує себе. 

Що з правами військовополонених у росії?

Порядок поводження з військовополоненими в міжнародному гуманітарному праві регулює Третя Женевська конвенція, яка набула чинності 1950 року, до неї приєдналися майже всі країни світу. 

Згідно з нею, до військовополонених мають ставитися гуманно і з повагою, вони повинні отримувати медичну допомогу і мають право на регулярне листування.

Тим часом 24 з 43 родин підтверджених військовополонених, опитаних Amnesty International в рамках дослідження про умови утримання військовополонених у росії, повідомили, що не отримували жодного повідомлення від своїх родичів під час перебування в полоні. Інші отримували один короткий лист, або, наприклад, могли лише надіслати текстове повідомлення,  зробити короткий телефонний дзвінок на початку свого полону чи подзвонити «в обмін» на інтерв’ю російському ТБ.

«Прогулянки» з побиттями та обід із собачої миски

Євгена Голіна, як і багатьох інших захисників ЧАЕС, утримували спершу в СІЗО №2 в Новозибкові Брянської області, а потім у виправній колонії суворого режиму №1 у місті Донський Тульської області. За словами Євгена і ще одного звільненого полоненого «чорнобильця», з яким ми спілкувалися, — Дмитра Кигима, — загальні умови утримання військовополонених у Тульській області були помітно гіршими.

Перше, про що згадує Євген про умови утримання — якість їжі.

«У Новозибкові взагалі настільки спочатку паршиво годували, що це просто жах. Одного разу дали собачу миску, бо собака там поряд жив. “На тобі, помий”. Потім налили в цю тарілку їжу. Ну а що, їсти хочеться, довелося їсти. А бувало таке, що ось кидають чергові тарілки, коли її не спіймав, то все падало на підлогу.  Казали: “Хочете їсти — згрібайте з підлоги”».

Двічі на день усіх полонених виганяли на перевірку в коридор. І ставили до стінки, змушуючи ударами кийків широко розвести руки й ноги. А на прогулянку вʼязням доводилося вибігати, максимально зігнувшись униз, руки при цьому мали тримати за спиною. Їх постійно били. Найжорстокіше, згадує Євген, у Новозибкові з полонених знущалися спецназівці.

«Це дуже боляче. Сідниці завжди були фіолетові. Мені так ударили одного разу, що, схоже, тріщина була (у ребрі — ред.), я місяць не міг спати», — згадує Євген, додаючи, що до лікарів у колонії з такими проблемами, як синці й підозри на переломи, було марно звертатися. 

Під час прогулянок наглядачі також могли жорстоко поводитися. Євген згадує, що їх постійно змушували співати російські та радянські пісні, а одного разу зобовʼязали всіх вивчити вірш Михайла Лермонтова «Бородіно», а потім влаштували «іспит» на знання тексту. Якщо хтось із групи полонених помилявся в декламуванні — всіх карали присіданнями й відтисканням від підлоги.

Виразки на ногах від постійного стояння

У колонії в Донському, другій вʼязниці Євгена, полонених зазвичай будили двічі серед ночі — приблизно опівночі й о пів на четверту ранку, — влаштовуючи в камерах шикування. Після підйому о шостій ранку і до відбою вони мусили стояти в камерах, сидіти або лежати було заборонено. Таке стояння переривалося тільки прийманнями їжі й короткою прогулянкою раз на день. Розмовляти з сусідами по камері було заборонено, за порушення — спільне присідання всіх у камері «братським хватом» по 150-300 разів. Загалом полонених змушували стояти по 16 годин на день.

«У людей так ноги набрякали (від стояння — ред.), що їх водили на санчастину, давали лежачий режим. У хлопців були такі виразки на ногах, що вони просто не загоювалися. Їх на перевʼязку водили й усе. Ось так, як неваляйок водили», — говорить Євген, пояснюючи, що таких полонених переводили на сидячий або лежачий режим, але щойно ноги заживали, їх повертали до звичного стояння. 

Медичне обслуговування у вʼязницях було погане, але чоловік відзначає і позитивні моменти. Їх зрідка водили зважувати, брали кров на аналіз,  вимірювали тиск, робили кардіограму, також приїжджала машина, щоб зробити флюорографію. Але зі стоматологією, наприклад, все було жахливо:

«Зуби полікувати було нереально. Тільки знеболювальним і то його просити треба було. І хлопці потім так мучилися шлунками із цими знеболювальними».

Серед інших позитивів Євген згадує те, що у вихідні полонених водили митися, голитися, ремонтувати одяг, а раз на місяць забирали тюремні роби на прання.  

Катування військовополонених у росії систематичні

Катування і нелюдське поводження є абсолютно забороненими міжнародним гуманітарним правом. 

Колишні військовополонені розповіли Amnesty International, що катування застосовувалися в усіх місцях увʼязнення, а коли окремі охоронці відмовлялися брати в них участь, їх швидко замінювали. Серед найпоширеніших методів катувань називають побиття, ураження електричним струмом, опіки та сексуальне насильство, у тому числі зґвалтування. 

Відмова в наданні медичної допомоги тим, хто її потребує, — ще одна системна проблема утримання військовополонених. Незалежна міжнародна слідча комісія ООН по Україні повідомила про «загальну відсутність або відмову [російської влади] у наданні допомоги затриманим, які були поранені, хворі, або зазнали травм після катувань, що призвели до смерті затриманих». 

Цивільні, яких неможливо звільнити

Разом із Голіним у камері також перебували двоє цивільних українських полонених — 72-річний маріуполець і чоловік із Київщини, приблизно 30-річного віку. Старшого увʼязнили через донос сусідки й звинувачення в тому, що він координує українських військових. Молодшого просто схопили на вулиці посеред білого дня. Ще один цивільний перебував із Євгеном в іншій камері в колонії в Тульській області, його взяли, коли їхав на роботу на велосипеді. 

«У діда на правій руці два пальці тільки робочі. Це мізинець і великий. На нього шкода було дивитися. На прогулянку його виводили під руки, і він там постійно сидів на лавці. А в камері постійно сидів над “Новим заповітом”», — згадує Євген.

За розповідями цивільних Євген зробив висновок, що їх брали в полон для кількості. І як їх повернути до України — незрозуміло, тому що саме увʼязнення цивільних без жодних офіційних обвинувачень незаконне. Фактично, ці люди є заручниками. 

Свідчення полонених про катування працюють

Нічні підйоми, недоїдання і недосипання, крики, постійні побиття для Євгена були найважчим досвідом полону.

«Там не дотримуються Женевських конвенцій, вони їм до лампочки», — коментує він, порівнюючи свої умови увʼязнення з умовами перебування російських полонених в Україні.

Влітку 2024 року до Виправної колонії №1 у Донському, де перебував на той момент Євген Голін, завітала регіональна російська омбудсменка Тетяна Ларіна. Після цього, говорить чоловік, різко покращилося харчування і їх стали менше бити. 

«І оселедця давали нам, і хека смаженого, і котлетки напівфабрикатні, і супи різноманітні. Макарони з салом, мʼясна підлива, салати», — Євген перераховує із помітним задоволенням. Їм до камери навіть передали пакунок із гуманітарною допомогою — в основному, солодощами. Але представників гуманітарних організацій, зокрема Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), чоловік ніде під час свого перебування в полоні не бачив і ні з ким не спілкувався. 

МКЧХ уповноважений Женевськими конвенціями здійснювати моніторингові візити в місця утримання військовополонених, однак жоден звільнений український полонений, серед опитаних Amnesty International, не бачив представників МКЧХ у місцях свого увʼязнення. Серед опитаних родичів військовополонених — одна родина повідомила про те, що до них приїжджали представники МКЧХ.

Євген вважає, що на покращення умов утримання прямо вплинули свідчення про жорстокі утримання в російських вʼязницях, які давали українські військові після повернення з полону.

Довга дорога додому

5 лютого 2025 року разом із Євгеном додому повернули 150 українських військовополонених.

Того дня Наталія верталася з чергової акції родичів полонених під Верховною Радою, і в автобусі дорогою додому дізналася про черговий обмін полоненими, а потім побачила у списку звільнених прізвище чоловіка.

«Просто зашкалювали емоції, коли дізналася, що він там. Хотілося кричати, дух перехопило, я задихалася від радості, від щастя, побачивши його фотографію в автобусі, що він справді їде», — усміхається Наталія. Ми сидимо всі разом у кавʼярні неподалік парламенту — жінка попри повернення чоловіка продовжує час від часу, у перервах між двотижневими змінами на ЧАЕС і домашніми справами, брати участь у столичних акціях протесту. Євген же перебуває на черговому етапі реабілітації в Києві й на кілька годин залишив лікарню, аби побачитися з дружиною.

«Перші його слова були: “Я зараз відпрошуся у лікарів і ми їдемо додому”», — говорить Наталія. Але в Чернігові Євгену, як і іншим звільненим полоненим, дали тільки привітатися з близькими й відразу забрали на реабілітацію. Їм пощастило — Наталії дозволили їхати до санаторію на Полтавщині разом із чоловіком. 

Там вони провели разом близько місяця. Коли не було реабілітаційних процедур, відпочивали на річці, годували качок, їздили до Полтави, ходили на екскурсію в музеї. Нарешті обоє мали час на відпочинок разом. 

Але додому до Славутича Євген потрапив ненадовго лише раз після повернення. Ще багато всього потрібно зробити, аби нарешті закрити цю сторінку життя.

Мінус чотири сантиметри зросту

За час перебування в полоні Євген схуд на 12 кілограмів, і був, за словами Наталії, схожий на 65-річного. Крім того, від тривалого стояння стиснувся хребет, через що чоловік став нижчим на чотири сантиметри. А ще, говорить, постійно мліють ноги, неможливо довго тримати тіло в одному положенні.

«Настільки набрякали ноги (від стояння в камері — ред.), що на них виникав пухир, який потім лопався, з нього виходила рідина й утворювалася виразка. А в одного (полоненого — ред.)нога просто бордова була, таке відчуття, що вона вже наче змертвіла».

Тут Євген вкотре відводить увагу від своїх страждань, згадуючи, що інші його побратими потерпіли ще більше. Наприклад, один із хлопців за час полону втратив 34 кілограми. Про адаптацію в суспільстві говорить обережно:

«Спочатку дуже важко було, я людей боявся, якщо чесно. Таке відчуття, що я провалився в часі, а  потім з'явився в якусь цивілізацію».

На запитання про теми розмов із психотерапевтом під час реабілітації Євген відповідає, що полон — останнє, про що він хоче згадувати, надто це було важко.

«Хочеться просто повернутися в життя і просуватися далі. Ми лікуємося, життя триває, все нормально».

Здаватися не можна

Загальна кількість українських військовополонених, які зараз утримуються в росії та на окупованій території України, невідома, бо росія не завжди повідомляє про затримання полоненого родичів ані через МКЧХ, ані в будь-який інший спосіб, прямо порушуючи Женевські конвенції.

Але скільки в полоні залишається захисників ЧАЕС відомо. Зі 169 військових, захоплених у полон у зоні відчуження, додому за три роки повернулися 103. Ще двоє «чорнобильців», відповідно до списків, нібито мали перебувати в літаку Іл-76 з іншими полоненими, який розбився в Бєлгородській області рф у січні 2024 року перед черговим обміном військовополоненими.

Серед тих 66 людей, які залишаються в полоні, є важкохворі, говорить Євген, додаючи, що разом із ним у камері було двоє лежачих військовополонених, зокрема й один «чорнобилець». Відповідно до Третьої Женевської конвенції, важкопоранені або хворі полонені мають бути репатрійовані або розміщені у нейтральній країні.

Родичів полонених захисників ЧАЕС можна побачити практично щодня з понеділка по четвер під Верховною Радою. Їх мало і стає все менше з часом, тому що чиїсь близькі вже повернулися, а хтось втрачає віру, що протестами й нагадуванням можна чогось досягнути.

«Мовчати не можна. Ми просто показуємо, що ми є, і за них боремося, чекаємо. І скрізь, де можна, — ми скрізь. Тому що нам руки опускати не можна, хлопцям тяжче», — впевнена Наталія. 

Попри те, що її чоловік повернувся, жінка не припиняє за кожної можливої нагоди нагадувати про решту «чорнобильців», які ще перебувають у полоні. І мінімум раз на кілька тижнів приїжджає на чергову  акцію протесту під Радою. Наталія обовʼязково приїжджає до девʼятої ранку, коли починається хвилина мовчання. Для цього їй треба виїхати зі Славутича о пʼятій годині ранку і встигнути на пересадку в Чернігові. 

Захисники ЧАЕС, які повернулися під час обмінів після Євгена Голіна, повідомили, що в колонії в Донському нарешті скасували режим стояння по 16 годин на добу і підйоми серед ночі. Значить боротьба за права полонених і їхню можливу репатріацію таки має свої результати.