«Син і всі наші звільнені хлопці тепер заново вчаться жити. Не знають, як телефонами користуватися, з пам’яттю проблеми і ще чимало всього. Потрібен час, — Світлана Кузьмич, мама звільненого з ворожого полону Андрія Кузьмича, не приховує ані радості, ані сліз. — Я стараюся йому позитивні відео щодня скидати – як садок цвіте, який зараз його пес, він його бачив ще малесеньким щеням. Син поки що весь час говорить про полон. І це боляче. Але я — щаслива жінка. Я дочекалася…», пише 20 хвилин

Понад два роки полону 

«Синочку, вір у себе, як я вірю в тебе» — написала на сердечку, прикріпленому до білої стрічки, пані Світлана під час однієї з акцій на підтримку полонених. Жінка чітко пам’ятає всі деталі — і як принесли сповіщення, а вона кричала на все подвір’я «Не вірю, мій син живий». І як навколішки молилася день і ніч за синове повернення. Як об’їздила різні міста і села та брала участь в акціях, вимагаючи повернення сина з неволі. І чітко пам’ятає: два роки, два місяці і сім днів її син провів у ворожому полоні у Чечні.  

Андрій Кузьмич народився 6 грудня 1993 року у с. Стіжок Шумської громади. З дитинства Андрій був активним, як і всі хлопчаки, і дуже товариським, згадує мама. Захищав молодших і слабших — це у нього ще змалечку. Та обожнював старшу сестру — часом не міг дочекатися, як вона повернеться зі школи. 

Закінчив школу у Стіжку, згодом — Білокриницький лісотехнікум. За фахом лісника не встиг попрацювати — поїхав з друзями на роботу за кордон. Працював у будівництві, допомагав майстрам, і, за словами матері, йому це подобалося
 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся з Польщі додому і долучився до лав самооборони. 

— Я просила його поїхати за кордон, бо ще був молодий. Але він сказав: «Я буду вдома. Прийде повістка — піду», — згадує пані Світлана. — Я, як кожна мама, боялася. Але він казав: «А хто піде? Ви? Тато? Тому мушу йти я». 

Повістку Андрій отримав у жовтні 2023 року.

— Я була в церкві, на поминальній суботі. Коли повернулася, кажу мину, що селом представники ТЦК ходять. А він мені: «Мамо, я вже маю повістку. Завтра — комісія», — згадує пані Світлана.

Потрапив у полон на Донеччині

Спочатку Андрій проходив підготовку на Рівненщині, а згодом потрапив до 5-ї окремої штурмової бригади. Свій 30-річний ювілей він зустрів уже у військовій частині в Києві. А потім два свята — у ворожому полоні. 

— Два роки ми не святкували разом. Минулого року я цілий день проплакала на його день народження. Було дуже важко, — згадує жінка. — Думаю, цього року, 6 грудня, вже будемо святкувати разом, у колі родини.

За словами Світлани Кузьмич, уже наприкінці 2023-го сина разом із побратимами відправили на фронт, на Донецький напрямок, у Костянтинівку, — розповідає жінка. Каже, саме там Андрій остаточно влився в підрозділ і познайомився з побратимами, з якими ходив на бойові завдання.
 

— Ми з ним домовилися: якщо він повертається із завдання, надсилає мені один смайлик — усмішка і дві руки. Це був наш знак, — пані Світлана посміхається. — Я тоді знала, що він живий, вже на місці, зараз помиється і ляже спати. І тоді і я могла заснути.

Перед цим Андрія несподівано відпустили додому на Новий рік.

— Я тоді прихворіла, не було настрою. Виходжу — дивлюся, зять приїхав. Думаю, внучку привіз щедрувати. А вони все від мене приховали, — жінка сміється. — І тут Андрій із букетом біжить до мене із літньої кухні… Я в одну секунду видужала.

Мати каже, що побачила в Андрієві суттєві зміни. Ніби вже багато пережив. Ті кілька днів минули, здавалося, миттєво. Новий рік він зустрів із друзями, але невдовзі повернувся додому.

— Я здивувалася: кажу, сину, чого ти прийшов? А він: «Мамо, а що мені там робити? Маю ще до сусіда зайти, до баби Гані, поговорити…» — розповідає мама.

Особливою для нього була зустріч із бабусею.

— Його бабці, Ганні Дмитрівні, вже за вісімдесят. Вона дуже чекала його, молилася за нього. І дочекалася, — каже жінка. — Вона вже має правнуків (двоє дітей Андрієвої сестри — прим. авт.), але я дуже хочу дочекатися онуків і від Андрія…

Андрій намагався набутися з рідними, побачитися з друзями, відвідати сусідів та літніх людей у селі. 3 січня він повернувся на службу. Пані Світлана згадує, що тоді був особливий неспокій на серці. 

«Це неправда! Я знаю, що мій син живий!»

Кожен його вихід на позиції був для жінки випробуванням. Вона каже, що рятувала лише молитва. Пані Світлана згадує, що молилася за сина, воїнів-односельчан і синових  побратимів у місцевому храмі, а також у пантеоні в Лішні, де щосуботи служать за військових.

— Подавала за здоров’я всіх хлопців. Потім — уже за пошук і повернення з полону. Писали імена, щоб за них молилися на кожній службі, навіть якщо мене там не буде, — згадує жінка.

Попри молитви та підтримку рідних, тривога не зникала. Мати пригадує, як 13 лютого отримала від сина смайл. Це означало, що син повернувся з позицій. Значить, припускала жінка, певний час є перерва.

— 13 лютого він повернувся із завдання дуже втомлений, — згадує пані Світлана. —  Скинув мені той наш смайлик… Я зрозуміла, що йому важко. Людина тоді хоче розрядитися, поговорити з рідними. А ще він збирався у відпустку і вже подав рапорт. 
 

Але вже наступного дня Андрій зателефонував і попередив, що не буде на зв’язку, бо знову вирушає на позиції. 

— Каже: «Мамо, я відключу телефон, бо йду з хлопцями. Не переживайте. Десь 17-го повернуся і подзвоню», — розповіла пані Світлана. — Я погодилась, але щось мене тривожило. Вже перед самим виходом знову набрала його. Він уже був із хлопцями. А в мене було якесь передчуття….

Після цього дзвінка зв’язок обірвався. Жінка чекала 17 лютого, потім 18-го. Сама себе заспокоювала, може не вийшли, може затрималися. 19 лютого до їхнього двору під’їхали представники ТЦК.

— Я спочатку подумала, що то до сусідів — у нас на вулиці вже був зниклий безвісти, — згадує пані Світлана. — Але вони повернули до нас у двір. Чоловік вхопився за голову, а я кричу на все село: «Це неправда! Я знаю, що мій син живий!» Я вирвала той папір і читаю: «зниклий безвісти». І сама собі кажу, що він живий. Я відчуваю, що живий… 

Невідомість — це найстрашніше

Після цього почався пошук. Рідні одразу почали діяти, шукати, звертатися всюди. І молитися. Жінка згадує ті дні невідомості як найважчі у своєму житті.
 

— Чоловік уже спав, а я читала Псалтир, молилася, плакала… Ця невідомість — це найстрашніше. Я дуже співчуваю матерям, які живуть так роками, — говорить вона. 

У неї, каже, це було сім днів. Бо на сьомий день прийшла звістка.

— Я щойно закінчила читати Псалтир — і дзвонять хлопці з села: «Ми знайшли, Андрій живий, він у полоні в Чечні», — згадує Світлана Кузьмич. — Я так і впала на коліна — дякувала Богові, що він живий.

Попри страшні новини, вона, каже, трималася за надію. Навіть попри те, що командири і побратими повідомляли, що на 95% Андрій  загинув — там був сильний приліт. Але мати, каже, вірила… Згодом вдалося дізнатися подробиці того бою.

— Дев’ятеро вийшли на завдання. Більшість загинули, один був важко поранений. У мого Андрія — наскрізне поранення в ногу. Вони сховалися в бліндажі, а за ними зайшли «ахматівці», — розповідає мама.

У полоні Андрій був разом із побратимом із Мелітополя.

— Вони разом трималися і разом повернулися. У того хлопця — дружина і двоє дітей на окупованій території, — каже жінка.

Світлана Кузьмич зібрала всі відео, де бачила сина в полоні. Позбирала, каже, все, що було в Інтернеті. Їздила на акції у різні міста, шукала і чекала повернення сина. 24 квітня 2026 року Андрія Кузьмича повернули в Україну. А мати одразу поїхала до нього, попри обмеження.

Обняла вперше за два роки

— Казали: карантин, лише 15–20 хвилин, на довше не пустять, — згадує пані Світлана. —  А мені хоч на дві хвилини, я все одно поїду. І поїхала. Я обняла його вперше за понад два роки.  І відчула, що син зараз дуже потребує близькості. Він хоче обіймати, слухати, бути з рідними. 

Жінка згадує, як на відео з повернення син здавався їй зовсім сивим. То мало не перше, що зробила після обіймів, роздивлялася його волосся. Але колір майже не змінився. Виявилося, коли працювали журналісти і оператори, світили спеціальними лампами, тому волосся було майже сивим. 

І під час короткої зустрічі, і телефоном Андрій розповідав про полон.

— Каже, що багато чеченців підтримують українців. Є такі, що допомагали, навіть лікували хлопців, — переказує вона. — А я йому розказую про дім, про сад, що все цвіте. Показую відео собаки — він же його малим бачив, а тепер виріс. Для нього все видається дивним. А я дуже щаслива. Бо мій син живий. І коли дивлюся на фото — він біля мене найщасливіший. Усміхається на всі зуби… Бо він біля мами.
 

Каже, син дуже чекає наступної зустрічі. Щоб можна було довше побути разом — десь піти, в парку посидіти. А ще він питав, де тато і чому не приїхав. Чи з ним все гаразд. 

Попри те, що її сина повернули з полону, жінка не припиняє ходити на акції на підтримку полонених і їхніх родин. Каже, за цей час це вже як друга родина. Тому поїхала на акцію, аби подякувати всім. І  передати їм слова подяки від сина. 

Зніматимуть свої портрети з Алеї надії

Розповідає і про ще одну родину — побратима сина, Василя Ніколюка.

— Його дружина Наталя стала мені як дочка, — каже жінка. — Вона з двома маленькими дітьми залишилася сама. Я її підтримувала, як могла. Ми разом проходили це все. І Василь, дякувати Богу, теж повернувся разом із моїм сином. 

Каже, коли обидва військові повернуться після реабілітації, вони разом зніматимуть свої портрети з Алеї надії у Шумську.

Світлана Кузьмич не приховує, що ці випробування змінили і її саму. 

— Я навіть не знала, що настільки сильна, — каже жінка. — Але, видно, Бог дає випробування тим, хто може їх витримати. Я б хотіла дочекатися внуків, оженити сина. А в нього вже свої плани на життя. 
 

Син завжди був працьовитим — і навіть у полоні не сидів без діла, каже пані Світлана. .

— Він каже: «Я став таким майстром, що тут рівних нема. Тисячі кілометрів плитки поклав, штукатурив…» — усміхається мама. — Він не може без роботи, такий уже характер.

Разом із тим жінка переживає за його здоров’я. Бо двічі в Андрія були обморожені ноги, потім — наскрізне поранення. Але, попри все пережите, каже Світлана Кузьмич, син швидко повертається до життя.

— Він дуже любить дім. Каже: «Мамо, я вдома — і ні на що це не проміняю». Уже планує: будемо перекривати хату, робити ремонт, теплу підлогу, — розповідає жінка. Зізнаюся, разом із його поверненням змінилася і сама. Поки його не було, мені нічого не хотілося. Навіть у хаті зайвий раз не прибирала — не миле було. А тепер усе ніби ожило.  Хочеться щось робити, садити, господарювати. Купила капусту — і цвітну, і ранню, і синю. Треба садити. Треба жити. Бо тепер син вдома.

Не одружувалися, бо Андрій має бути свідком

Зараз Андрій допомагає упізнати хлопців, які перебували з ним в полоні. І вже кількох упізнав. Зідзвонюється з побратимами та потихеньку повертається до життя. А мати дуже вдячна і командиру, і побратимам, які відколи Андрій потрапив в полон, весь час були з нею на зв’язку.
 

— Я дуже вдячна замкомандира. Він вислав мені всі речі сина — телефон, документи, все, що було, — говорить вона. — І командування п’ятої штурмової бригади — людяне. Телефонували, питали, як іде пошук, чи є підтвердження полону. Знаю випадки інших жінок, які стикаються з бюрократією та байдужістю. Мені пощастило, і я дуже вдячна цим людям — нехай береже їх Господь. 

А ще в планах сина після реабілітації поважна місія. Світлана згадує про один із випадків на фронті — коли Андрій підтримав родину пораненого побратима.

— Його товариша зачепило дроном, руку поранило, — розповіла жінка. — Андрій подзвонив його дівчині, заспокоїв, сказав, що він у госпіталі, що все буде добре. Весь час підтримували зв’язок. Той хлопець навіть обручки купив. Але досі не одружилися, бо чекали на повернення Андрія. Тепер він піде до них за свідка. Життя триває, а я від цього — щаслива…
 

Джерело 20 хвилин