«Ви знаєте, я не можу повірити і передати словами, що відчула, коли почула голос моєї дитини, — пані Клавдія, мама Олексія Кваса, якого звільнили з ворожого полону 6 травня, гірко плаче. Емоції настільки переповнюють жінку, що ми раз по раз зупиняємо розмову. — Я досі не можу до себе прийти і усвідомити та повірити, що та моя дитинка на рідній землі. Яке то щастя — дочекатися», пише 20 хвилин

Як ніколи просив молитися

Син вже дзвонив до матері і ці слова жінка, запевняє, не забуде, доки житиме. Як почула у слухавці Олексієве: «Ой Боже, не вірю, я не можу повірити, що я на українській рідній землі. Яке ж то щастя… Радість яка».  

42-річний мешканець с. Чайчинці, що у колишньому Лановецькому районі, Олексій Квас пішов до війська в червні 2023 року. Спочатку служив під Кремінною, а за кілька місяців потрапив під Кліщіївку на Бахмутський напрямок. 15 листопада він подзвонив мамі. Розповів, що йде на завдання і як ніколи просив молитися. 

— За кілька хвилин дзвонить знову: «Мамо, я йду. Чекайте на мене і моліться», — згадує мати синів останній перед полоном дзвінок. — Більше на зв’язок не виходив. Як ми вже потім дізналися, 20 листопада потрапив у полон — його побачили в одному з відео, яке оприлюднили на російському телеграм-каналі.  

Мати упізнала тоді й синів голос, хоча той дуже змінився. Про свої відчуття в той момент воліє не згадувати, як і те, що пережила за півтора року невідомості. Мати з рідними подали заяву до координаційного штабу. Жінка також зверталася до Червоного хреста, і невдовзі отримала підтвердження, що сина  включили до списків полонених. 

Дякував, що не забули на рідній землі

Олексій не дзвонив і не писав жодного разу. Все, що знали про нього і що живий — від хлопців, яких вже звільняли з ворожого полону. Перша звістка, що син у Свердловській колонії, надійшла від чоловіка, якого обміняли 17 липня 2024 року. Інший написав вже весною 2025-го, що Олексій Квас живий, і його етапували. Куди — такої інформації звільнений з полону не мав. 

— У селі мене дуже підтримували, — згадує Клавдія Квас. — Щодня молилися за військових, які боронять Україну, і за тих, хто у ворожій неволі. Підтримка була. Село — це ж як одна родина. Підтримували ми один одного і з Віталієм — ще з одним моїм сином. У нього своїх троє діточок, сім’я. Олексій не мав власної родини, так ми з ним двоє жили. 

Мати згадує телефонну розмову з Олексієм після звільнення. Каже, тримає біля серця кожне слово, кожен звук. І щиро дякує усім причетним, що сина звільнили. 

— Він так дякував, що його звільнили, що не забули на нашій рідній українській землі, — жінка сильно розплакалась. — Казав, що навіть не думав, що потрапить на обмін. Вже навіть не вірив… 

Про те, що довелося пережити у ворожих застінках, пані Клавдія каже — не розпитує умисне, аби дати синові оговтатися і усвідомити, що вже вдома і що вільний. Єдине, що згадав, — останнім часом був у колонії в Башкирії, що дуже схуд. Розпитав про рідних, цікавився, що де робиться. Та пообіцяв тепер дзвонити. Вона й чекає та, каже, буде поруч, аби тільки він жив. 

— Головне, що він живий, а далі якось помаленьку буде. Навіть якщо будуть проблеми — вдома і стіни, і рідна земля допоможуть, — каже мама. — Я щиро бажаю усім, чиї рідні у ворожому полоні — обов’язково чекайте і дочекайтесь своїх рідних. Моліться, вірте, що скоро їх обіймете вдома. І так обов’язково станеться. А я буду жити і триматися на цій землі — заради сина…