Тернополянин Михайло Вересюк був за кордоном на заробітках 15 років — з 2000-го до 2015-го. Працював на будові в американському місті Пассайк, що у штаті Нью-Джерсі. Нині чоловікові 71 рік. Оскільки з дружиною давно розлучений, то в Україні у нього на той час була єдина рідна людина — донька Тетяна. Батько допомагав їй та онукам фінансово, а також довіряв зберігання його грошей, доручив придбати йому квартиру. Проте через конфлікт Михайло Адамович залишився без грошей та житла. Нині він живе у співмешканки в селі Івачів Долішній Тернопільського району. Щоб повернути свої зароблені важкою працею за кордоном кошти, звернувся до суду, але Феміда стала на бік його доньки, бо хоч і є усі банківські чеки про переказ коштів — 109 тис. доларів — але домовленості щодо використання коштів були усними. Колишній заробітчанин вважає таке рішення суду несправедливим. До того ж Михайло Адамович має докази того, що відразу після його повернення в Україну донька незаконно продала його квартиру своєму… зятеві, а зять самовільно виписав господаря, залишивши його без даху над головою. Своїм криком душі Михайло Вересюк поділився з «НОВОЮ…», аби передусім застерегти інших заробітчан від подібного.

«Приїдеш з Америки — зарию тебе…»

Від жовтня 2005-го до вересня 2008-го наш співрозмовник переказав через американський банк своїй доньці 109 тис. доларів. Спілкувалися вони через інтернет, домовилися, що кошти донька віддасть на депозит, а колись поверне батькові. За частину грошей заробітчанин просив придбати для нього квартиру. Коли чоловік повернувся в Україну у грудні 2015-го, був шокований — у його квартирі живе онучка з чоловіком, а йому місця нема…

— Я довіряв своїй єдиній доньці Тетяні, підтримував її фінансово — купив автомобіль, гараж, давав гроші на навчання онучок, а також пересилав їй свої заощадження і просив ставити на депозит у банку, — розповів Михайло Адамович. — В якийсь період я вирішив придбати квартиру в Тернополі, попросив доньку підшукати житло. Купила двокімнатну квартиру на вул. Лучаківського, що на масиві «Дружба». Домовилися, що житло поки що запише на себе, зареєструє там мене, а згодом я все переоформлю. У помешканні жили квартиранти, плату донька забирала собі. Скандал між нами Батько судився з… донькою через заробітчанські гроші виник після того, як вона без моєї згоди за мої гроші купила земельну ділянку в селі, поруч із обійстям колишньої моєї дружини, а її — матері. Це мене обурило! До того ж почало випливати, що при кожній покупці вони мені казали одну вартість, а реальна була іншою. «Приїдеш з Америки — зарию тебе…» — випалив якось через скайп зять. Це за те, що я десять років годував їхню родину… Після того ми перестали спілкуватися. Приїхав я до Тернополя наприкінці 2015-го.

Знайшов за адресою свою квартиру, відчинила онучка. «Це наша хата», — заявила. «А куди мені подітися?!» — обурився я. Поїхав до доньки, у неї трикімнатна квартира на вул. Карпенка. Кинула на мене зневажливий злий погляд, сказала, що не віддасть мені нічого. Я ледве стримував емоції… Конфлікт ще більше розгорівся…

«Таємно продали квартиру, а мене виписали»

— Через кілька днів я пішов до ЖЕКу дізнатися, як переписати на себе квартиру, а мені повідомили, що донька вже її… продала, — з жахом згадує пан Вересюк. — Як виявилося, після мого приїзду донька здійснила оборудку і продала квартиру своєму зятеві. Мені про це ніхто не повідомляв, хоча я там був зареєстрований і без моєї згоди не мали права здійснювати таку операцію. Один із тернопільських нотаріусів оформив усе, думаю, не без винагороди… А після того зять одразу ж виписав мене з моєї (!) квартири. Дізнавшись про це, я наробив шуму, повідомив у поліцію. Донька повернула мені 25 тис. доларів і 38 тис. грн., а все решту привласнила. Поліція відмовила у порушенні кримінального провадження, порадивши іти до суду, оскільки це цивільно-правові відносини. Донька безпідставно, без моєї згоди, привласнила мої кошти, тож мала б повернути на мою вимогу, але суд, як не дивно, вирішив по-іншому. Майже три(!) роки справу розглядав Тернопільський міськрайонний суд. Змінювалися судді, моя донька не була на жодному засіданні, її адвокат вдавався до різних хитрощів, тільки б затягнути час і виграти справу. Стверджував, що мої кошти — це матеріальна підтримка для доньки, згодом почав вживати термін «безповоротна фінансова допомога», потім сказав, що це подарунок… Ми з моєю адвокаткою запитували, чому ж в такому разі суму не оподатковували, на що не отримали відповіді. Мені закидали в суді, що, мовляв, не маю жодної письмової угоди про ціль передачі коштів, але ж і донька не мала ніякого підтвердження на свою користь, але… Торік у жовтні Тернопільський міськрайонний суд відмовив мені у задоволенні позову. А наприкінці лютого цього року Тернопільський апеляційний суд поставив крапку в справі — залишив у силі рішення суду першої інстанції. Я нічого не добився…

«За що мені тепер жити?..»

— У касаційній судовій інстанції я не оскаржував рішення, хоча дуже хотів, бо це кричуща несправедливість, — каже Михайло Адамович. — Річ у тім, що у мене вже нема коштів на судовий збір. У суді першої інстанції я заплатив за позов 7 тис. грн. на користь держави, в апеляції — 10 тис. грн. (за 1 годину і 20 хвилин слухання справи). Це величезні суми!

Рахували мені судовий збір від суми, яку я просив стягнути на мою користь із доньки, тобто з 2 млн. 100 тис. гривень. У касаційній інстанції збір складав би майже 15 тис. грн. Це непосильна для мене сума, за такі кошти можу жити кількамісяців, тому не пішов далі. Суддя апеляційного суду запитував під час слухання, чи сторони не хочуть примиритися«Ми готові його пробачити», — відповів адвокат доньки. «Пробачити чи повернути кошти?» — перепитав суддя.

«Пробачити», — відповів захисник. Крайній цинізм! Донька привласнила мої гроші, а тепер я мав би ще вибачитись перед нею? За що?! Те, що я побачив у наших судах, додало зневіри у зміни в нашій країні. На жаль, терези схиляють на бік того, хто більше «підмаже», все вирішують гроші… Спершу Тернопільський міськрайонний суд ніби прислухався до моєї позиції, навіть наклав тимчасовий арешт на квартиру, але згодом усе змінилося… У США я теж мав справу з судом, але такого беззаконня, як в українських судах, я не бачив. «За що мені тепер жити?..» — запитав я в розпачі суддю апеляційного суду. Я тяжко працював, відправляв гроші в Україну, а тепер мені нічого не належить. Хочу, щоб моя прикра історія стала уроком для наших емігрантів, які передають дітям гроші, хочуть, щоб їм добре жилося, а потім залишаються нікому непотрібними безхатьками…

«НОВА…» хотіла почути й позицію доньки Михайла Вересюка, проте вона відмовилася спілкуватись з журналістами.