У липні хлопець мав приїхати додому, щоб відсвяткувати своє 28-річчя, але дев’ятого квітня його життя обірвалося під час виконання завдання. Тож тепер рідні, знайомі та друзі згадують про нього у спогадах і нестимуть оберемки квітів на кладовище. У пам’ять про свого коханого хлопця тернополянка Анастасія Павлючик погодилася більше розповісти про його мрії, життя та службу, пише 20 хвилин
 

Найбільше любив спорт і свою родину 

Володимир Мандзюк народився і виріс у селищі Дружба на Тернопільщині. У дев’ятирічному віці захопився боксом, і відтоді не було дня, щоб малий хлопчина не займався спортом, не присвячував цьому свій вільний час.

– Він з усмішкою на обличчі розповідав про те, як усе починалося: про свої перші змагання, про перемоги і поразки. Його тренер Віктор Васильович Петров був другим батьком – саме він навчив усьому, прищепив любов до спорту. Про Володимира завжди згадував з теплом, вірив, що попереду на нього чекає велике спортивне майбутнє, – говорить пані Анастасія. – Так і сталося… Володимир не просто навчав боксу – він вчив любити життя, вірити в себе, боротися й перемагати. Його усмішка запалювала серця, а доброта – залишалася в кожному, хто мав щастя знати його особисто.
 

Десятки років активних тренувань показали свої результати. Володимир відвідував всеукраїнські та міжнародні турніри, звідки повертався з медалями та кубками, а згодом був визнаний майстром спорту України з боксу. У навчальному закладі та Асоціації боксу України кажуть: він ніколи не боявся, завжди йшов уперед – до своєї мети.

– Володимир Мандзюк був вихованцем клубу «Ринг». Після навчання у місцевій школі він обрав для себе Івано-Франківський фаховий коледж фізичного виховання, де спеціалізувався на боксі. Після отримання диплома молодшого спеціаліста продовжив навчання, здобувши у 2019 році кваліфікацію бакалавра з фізичного виховання. Це той хлопець, який навчався в наших стінах, сміявся в коридорах, будував плани на майбутнє… Він був мужнім, щирим, справжнім, – відгукуються в коледжі.

Володимир завжди знаходив час на родину, друзів і свою кохану Анастасію. Вона з теплом згадує їхнє знайомство, побачення і кожну хвилину, яку доля подарувала їм разом. У листопаді мало виповнитися шість років їхнього спільного життя.

– Зустрічатися почали дуже неочікувано. Місяць він приїздив до мене, але один вечір запам’ятався найбільше – мабуть, саме тоді в мене йокнуло в серці… Він приїхав у Тернопіль ввечері, і ми поїхали на Дальній пляж. Сиділи на березі, довго говорили – аж до четвертої ранку. А вже о сьомій він мав виїжджати до Києва на збори з боксу. Саме тієї ночі Вова зізнався мені в своїх почуттях, – згадує дівчина.

Їхні роки разом були наповнені коханням і позитивом.

– Так, сварки були, але він завжди першим йшов на примирення – приносив кіндер чи квіточки, навіть якщо винна була я. Ми були маленькою сім’єю, планували діток, мріяли про щасливе майбутнє. Хотілося просто жити й насолоджуватись життям, – каже пані Анастасія.

Із тренерського залу – на фронт

Повномасштабне вторгнення змусило Володимира призупинити спортивну кар’єру та тренерство. Восени 2024 року він остаточно визначається – йде на фронт, аби захистити своїх рідних. Дівчина Анастасія каже: це був його свідомий вибір.

– Я першою дізналася про його рішення. Пам’ятаю, як він сказав: «Не можу сидіти, склавши руки… Я маю бути там, на фронті». Скільки його просила, скільки казала добре подумати, але наш «Воха» був сміливим, впертим і завжди робив так, як відчуває серце. Зібрав ще двох друзів – Тараса та Олександра – і пішли, – згадує дівчина. – Тато, мама і менший брат також підтримали його вибір. Він переконав усіх, що все буде добре, залишив по собі спокій на душі – тому ми й вірили, що так і буде.

Наш земляк долучився до Сил спеціальних операцій ЗСУ. Пройшов навчання, а згодом з побратимами виконував особливо складні, ризиковані та таємні військові операції. На війні Володимир, як і в спорті, був цілеспрямованим, відповідальним, надійним. Брав участь у бойових завданнях, виконував їх чітко, без зайвих слів. Він був втомлений, виснажений, але ніколи не скаржився. Пані Анастасія згадує: за першої ж можливості спілкувалися телефоном, листувалися або навіть зустрічалися особисто.

– У них був графік – п’ять тижнів через тиждень. Тобто, п’ять працювали і один відпочивали. Тому я інколи приїздила до нього, ближче до фронту, наскільки це було можливо. Точно пригадую, що була на Півдні України. Це були безцінні моменти разом, бо вдома його завжди не вистачало, – говорить Анастасія Павлючик.

За кілька днів до загибелі Володимир Мандзюк був удома… Приїхав на кілька днів, аби обійняти рідних, трохи відпочити та побачити знайомих. За словами дівчини, ці моменти пролітали неначе хвилини, і їх завжди було замало.
 

– 24 березня він приїхав на чотири дні. Ми всі на нього так чекали, так раділи, що нарешті вдома, хоч трохи. Коли закінчувалися вихідні, то казав мені: «Ще б кілька днів побути вдома, разом з вами…» Проводжала його на потяг, а він, як завжди: «Мишка, не плач тільки, я через декілька тижнів приїду». Це був останній раз, коли ми обійнялись, – крізь сльози згадує тернополянка.

«Здається, він просто на завданні…»

Востаннє Володимир Мандзюк вийшов на зв’язок о 19:00 дев’ятого квітня. Він повідомив Анастасії, що їде на завдання на Сумщині й пізніше зв’яжеться з нею. Проте ні через годину, ні через день і донині його телефон не відповідає… 

– Я заспокоювала себе думкою, що в нього просто багато справ, що досі немає зв’язку. Та внутрішня тривога не давала спокою. Мене трусило, бо не відписував навіть його побратим. Тоді я зрозуміла: з ними щось сталося, – каже пані Анастасія. – Наступного дня ми зібралися на каву з друзями, як з’ясувалося, вже тоді вони знали про загибель «Вохи», але чекали офіційного повідомлення від ТЦК. Та всіх випередила наша знайома, яка просто у телефонному дзвінку повідомила мені про загибель коханого.

Як з’ясувалося пізніше, Володимир Мандзюк загинув під час виконання чергової операції поблизу села Олексіївка на Сумщині. Його поховали у рідному селищі Дружба. Там до нього, аби поговорити, розповісти свої новини та як сумують, приходять рідні, друзі та кохана Анастасія. Його могила – у квітах, лампадках та прапорах. 

– Минуло вже три місяці з моменту його загибелі, а я і досі не можу повірити у те, що це сталося. Для мене «Воха» досі на передовій і просто не може подзвонити. Він завжди буде моїм янголом, моєю душею, кохатиму його вічно, – завершує пані Анастасія.

Про загибель захисника на своїй сторінці у соцмережах написав і Назар Мандзюк. Він опублікував відео зі спогадами і наголосив: Володя – найкращий брат, гідний приклад для нього…

– Володя, я не підберу слів, щоб описати біль, яку зараз відчуває кожен із нас. Для кожного ти назавжди залишишся в пам’яті світлою, щирою, життєрадісною і справедливою людиною. Ти завжди був прикладом для мене. Я завжди хотів бути схожим на тебе, покладався на тебе… Тепер ти можеш покластися на мене й відпочити. Земля тобі пухом, мій найкращий і найдорожчий брат, – пише Назар.

Володимира Мандзюка посмертно нагородили почесними нагрудними знаками «Золотий Хрест» та «Хрест доблесті» I ступеня. Вічна пам’ять нашому бійцю. Дякуємо за мужність і захисть