Віктор Казновецький житель села Бутин, що на Тернопільщині, солдат 17-го окремого піхотного батальйону, поет та переможець конкурсу патріотичної поезії  та прози серед військових, воїнів АТО  і волонтерів до Дня Незалежності України, організований Міністерством оборони України, Всеукраїнським благодійним культурно-науковий фондом Т.Г.Шевченка, Національною спілкою письменників України . Він любить дисципліну, порядок , чесність  та разом з цим має творчу натуру.  В інтерв'ю  Віктор поділився  спогадами з дитинства, історіями з передової лінії фронту та розказав про своє сьогодення, а також про   його першу збірку віршів “Заради тебе” . На всі запитання він  відповідав з усмішкою та щирістю. 
 

Як мені відомо у військкомат ви пішли добровільно. Що вас підштовхнуло до 
цього ? 

Якби я сказав, що пішов, оскільки це  моя земля,  оскільки це обов'язок кожного мужчини - то  б звучало  банально і , можливо, надто високо . Я пішов добровільно, тому що хотів все побачити на власні очі. Я постійно  переглядав новини і українські, і російські та зрештою захотів дізнатися правду - як воно там, що являє собою Донбас. Але таке рішення прийняв і з патріотичних намірів також. Факт, що я йшов захищати свою Батьківщину був не менш важливим . А ще - я й раніше не любив наших північних сусідів. Хоча безперечно  війна - це жахливо, це страшно. Будь - яка людина, яка була на передовій може вам це сказати. Проте ні в кого тоді  не було панічного страху, тобто ніхто не тікав, не давав задню. І я бачив все: як бомблять, як падають снаряди з танків, однак навіть зараз ловлю себе на думці, що якби повернути час назад, то  зробив би те ж саме. Та й з війни є великий плюс - мої побратими, з якими я досі спілкуюся. Коли дізнався , що нещодавно загинув мій друг - я справді плакав і на його честь написав вірш. 
А коли ви написали свій перший вірш на передовій?
10 лютого 2015 року я пішов у військкомат. Звісно, всі були шоковані, що людина прийшла добровільно, бо ж на  Збаражчині це було, відносно,  рідкістю.  Тоді я обрав Рівненський полігон, де в мене відбувалося таке собі поверхневе навчання. Ми стріляли, долали лінію перешкод, вчилися рукопашному бою і так далі. Наш інструктор казав ,  що нас не вчать вбивати, а - вижити .Мій взвод складався з 38 чоловік, з яких 12 вибрали в спецназ і серед обраних  був і я , що стало здивуванням для мене , бо ж очікував , що виберуть молодих. Тоді , 6 березня, ми приїхали в зону АТО, а 11 березня я вже був на блокпості, де і написав свій перший вірш “Вона казала, що ніколи не віджене його з думок…”.
У вашій сім'ї хтось писав вірші? Звідки така любов до поезії?
Чесно, навіть не знаю. Пам'ятаю, що тато дуже багато читав, а я робив те ж саме біля нього.  Він мав книги і Франка, і Шевченка, книги наукової фантастики, історичні, пригодницькі і я все перечитав. Думаю, що, можливо, за молоду тато все ж писав якісь вірші, але нічого не збереглося. Я ж почав писати ще у 8 чи 9 класі і чомусь російською мовою, хоча зараз розумію, що українська мова - це шедевр.  У неї дуже багатий лексикон, тому вірші краще писати рідною. Переконався вже з часом. 
У 2017 році ви видали свою збірку “Заради тебе” , скажіть, будь ласка, що або хто надихнув вас на це? 
Напевно, тоді настав той час. Я пишу для людей, не для себе .Не одна людина казала, що в мене дар від Бога . Можливо й так, я не знаю цього. Мені ще досить далеко до великих поетів , але я й не хочу слави абощо. Я хочу, щоб люди читали і насолоджувались, щоб вірші пробуджували в них якісь емоції. Моя збірка є,мабуть, по всій Україні, бо коли я їду потягом і маю в  сумці декілька примірників, то просто їх роздаю. Навіть був випадок, коли командир відправив мене додому, щоб я привіз йому книгу на подарунок. 
А дизайн книги і назву ви придумали самі?
Так, сам. Я пам'ятаю, що на обкладинку мені запропонували фото якогось воїна і я запитав “навіщо? Давайте моє фото”. Мені казали:”Ніхто ж не буде знати , що це ти”.Однак  то було неважливо. Я знаю, що це я і достатньо. А в назві “Заради тебе” просив редактора поставити три крапки. Це мало бути багатозначно , тобто заради мами, коханої, дітей, України, але чомусь цей момент пропустили. 
Плануєте  видати ще одну збірку ? 

Так, я вже планую наступну книгу. У мене є  ідея для назви, дизайну, проте поки цим не поділюся. Точно не буду називати якось банально, на кшталт “Блокпост” чи “Буржуйка”.Думаю, що в 2021 році можна очікувати мою ще одну збірку. А взагалі, в мене є мрія - попасти в Національну спілку письменників України. 
У вас різні за обсягом вірші. Наприклад, вірш “Душа” доволі великий, розповідається ціла історія. То чи бувало у вас таке, що ви писали вірш декілька днів ? 
У  мене немає такого, щоб декілька днів, тому що я б закинув вірш і він би просто пропав. Пам'ятаю, як 1997 році мене тато послав пасти корову і я взяв із собою пустий зошит, ручку прийшов вранці на пасовисько, а ввечері повертався вже з поемою на 18 сторінок. Я дав її прочитати своїй вчительці української мови та літератури Євдокії Дмитрівній . Вже тоді вона сказала, що мені потрібно йти далі, далі і далі , не зупинятися на написаному. 
Розкажіть про свої літературні уподобання. Хто належить до ваших улюблених письменників, письменниць?
Ліна Костенко. Навіть у своїх коротких віршах вона знаходить дуже вдалі слова. Є в кого повчитися. Також подобаються твори Сергія Єсеніна. Але я ніколи ні на кого не рівнявся, не хотів бути подібним. Кожен сам коваль свого щастя , тому і я сам виробляю свій стиль. 
Ви були на передовій , бачили багато чого та й самі побували в різних ситуаціях і все це передали у своїх віршах. То скажіть, яким ви бачите майбутнє для України? 
Не буду відповідати , зачіпаючи якусь політичну сторону, просто хотів би бачити свою країну процвітаючою. Я пишаюся тим, що я - українець. І коли від однієї людини я чув, що вона соромиться цього , тому що Україна нічого для неї не зробила, так це перше потрібно самому зробити щось для України. Історія пишеться кров'ю. Я не кажу, що я її проливав, але якусь частку для змін вніс. 18 - го липня 2019 року я завершив свою службу, але на  російському сайті  у списках ФСБ знайшов своє ім'я , фото, що нібито я - український “каратель”, але мене це взагалі не лякає. Пройшовши такий шлях, я хотів би бачити Україну такою, як на колишніх фото, відео, де не соромились носити вишиванки і співати українських пісень. 
Яким девізом ви керуєтесь по життю?
Будь простим і люди до тебе потягнуться. Я завжди такий, який я є і цього ж хочу від інших. 
Анастасія Волинська