Ярослав Ковальчук з Онишковець – фельдшер Шумської підстанції №5 екстреної медичної допомоги. Він міг і не воювати, бо, як медик, мав бронь. Крім того, Славік – багатодітний тато, разом з дружиною виховують трьох дітей.
– Ще коли тривало АТО, я казав, що ніколи не буду прикриватися дітьми, якщо треба, піду захищати Україну. Коли росія повномасштабно вторглася у нашу державу, думка про те, що треба боронити свою землю, не давала мені спокою, – розповідає Ярослав Ковальчук. – Записався у сільську тероборону. Якось приходжу додому зранку, а діти кажуть: «Тату, ми сьогодні так спокійно спали». Бо знали, що тато їх захищає.
Дружина з донькою були тоді у Польщі. Коли повернулися додому, Ярослав поїхав на навчання – мав намір служити у ССО, але не склалося. Та думка про те, що треба гнати ворога з України, не давала й далі спокою. 22 грудня минулого року Ярослав пішов служити добровольцем.
– Спочатку ми потрапили у навчальний центр у Володимир-Волинському, далі – Надвірна на Івано-Франківщині та Новояворівський полігон на Львівщині, – каже наш земляк. – Звідси виїхали 5 червня. Через 4 дні уже були тут, на куп’янсько-лиманському напрямку, а 13 заступили на перше бойове чергування.
Ярослав розповідає, що їхній бліндаж знаходиться зовсім близько від ворожих позицій – десь за 800 метрів. Напряму це буде ще ближче. Буває таке, що вогонь не припиняється протягом тривалого часу. Якось як почали гатити о пів на другу ночі, то не переставали до 16 години дня. Це був дуже важкий бій і багато вбитих та поранених.
– Бойові медики забирають із поля бою наших солдатів, у бліндажі я надаю їм першу допомогу. Моє завдання – спинити кровотечу, знеболити. Після цього переправляємо їх на точку. Дуже часто ворог не дає забрати поранених з поля бою. Наші під’їжджають, виходять з машини, а ті починають обстрілювати, – розповідає Славік Ковальчук. – На завдання ми заступаємо на 4 дні, на п’ятий змінюємося, але буває й таке, що не виходимо з бліндажа по вісім днів – рятуємо поранених і доставляємо їх на точку.
Чоловік каже, що проти них застосовують міномети, артилерію.
– Якось чую якісь дивні хлопки назовні. Думаю, подивлюся, що то. Виходжу з бліндажа, а метрів за 20 від нас фосфор сиплеться. Добре, що перед тим пішов дощ, тому нічого не загорілося, – каже воїн-шумчанин.
Ярослав Ковальчук розповідає, що кровоспинних засобів та перев’язувального матеріалу вистачає.
– Це – завдяки волонтерам, вони дуже допомагають. Коли ми перебували у навчальному центрі у Надвірній, у нас був інструктор – закінчив Академію сухопутних військ. Його дружина, яка в Одесі, зібрала все, що необхідно із медикаментів для нашої бригади. Багато допомагають рідні та друзі. Особливо моя дружина Алла. Доки був у навчальних центрах, вона постійно приїжджала. Згодом знайшла волонтерів, які презентувала мені шолома та розвантажувального пояса. Саша Лящук організував камеру нічного бачення. З побратимами купили самі старлінка, а рідні та друзі – потужного павербанка. Керівник меблевої фабрики з Тернополя, від якого Алла працює, надав мені плитоноску. Він і порекомендував волонтерську організацію у Гусятині, яка передала нам машину на бойові позиції, щоб вивозити поранених із поля бою, – розповідає Ярослав Ковальчук. – Це потужний позашляховик, уже повністю підготовлений до роботи. Перед тим Алла оголосила збір на автомобіль. Вдалося зібрати 90 тис. грн. Сам позашляховик вартує значно більше – 280 тис. грн. Волонтери згідні були самі оплатити його повну вартість, але, звісно, що раді будь-якому внеску. Крім того, що вони закупили позашляховик, капітально його відремонтували, то ще й заправили нам повний бак пального.
Власне, тому й приїхав Ярослав на кілька днів додому. Разом з водієм вони доставлять на позиції автомобілі. В Івано-Франківську їм дали ще й спринтера, спочатку його перевезуть, заступлять на бойове чергування, а тоді мають намір просити, щоб їх знову відпустили, аби перевезти ще й позашляховика.
– Щира дяка волонтерам та усім, хто долучається до збору допомоги – рідним, друзям, колегам по роботі. Адже кожен вклад – це чиєсь врятоване життя, і ми маємо це зрозуміти, – каже Славік. – Як і зрозуміти те, що сама Перемога не прийде, її потрібно вибороти. Тому усі маємо до цього долучатися. Не забувати, що війна триває, і ворог застосовує проти нас потужні ресурси. До спільної справи мають долучитися усі. А то приїхав додому і, на жаль, є такі, хто каже: «Я тебе туди не посилав».
А хто ж тоді боронитиме Україну? Хто прожене ворога і здобуде Перемогу. Тому нашим воїнам ми не просто маємо дякувати, а підтримувати, хто як може. І тут важливо бути єдиними. Розуміти, що доки ми спокійно живемо, працюємо, відпочиваємо, у цей час на полі бою гинуть наші військові, зазнають поранень, контузій, але не здаються.
– Зараз на фронті важко і гаряче, але хлопці налаштовані рішуче. Ніхто й думки не допускає, щоб відступати. Тільки вперед. Воїни налаштовані, щоб прогнати ворога до кордонів, повернути Крим, тільки так. Ціна цьому буде дуже велика і важка. Але по-іншому не вийде, – переконаний Ярослав Ковальчук та його побратими. – Ми нарешті стали самостійними і незалежними. Ми є нація, ми є держава, і маємо її зберегти та відстояти.
Доки чоловік і тато здобуває Перемогу України, рятуючи нашим воїнам життя та здоров’я, удома на нього чекають дружина та троє діток – Юля, Денис та наймолодший Андрійко. Хлопчик каже: дуже переживаємо за татка, чекаємо його вдома і пишаємося. То ж нехай Всевишній збереже Ярослава, його побратимів та усіх українських воїнів на нелегких шляхах війни. А нам – не забувати, що війна триває. І вона не тільки для хлопців на передовій. Вона триває в Україні. І не просто не забувати, а своїми справами наближати Перемогу. Інакше бути не може.
(автор: Алла Омельчук)