"Тут все залишилось, як було, і все залишиться, як є", - Людмила Купрійчук показує нам кімнату, що колись належала її синові Максиму, пише ВВС Україна

Тепер тут - невеличкий домашній музей памʼяті її сина. Йому було лише 20. Він загинув на другий день війни. 

На дивані та підвіконні акуратно розкладено усе, що нагадує Людмилі про Максима: його спортивна форма, медалі й нагороди за спортивні змагання, дипломи, шкільні альбоми, пляшечка його парфумів, змайстровані на уроках праці сувеніри, що він колись дарував мамі. 

Тут багато і його знімків. Ось він - ще зовсім юний у шкільній формі із краваткою, а тут - вже дорослий у військовій формі, трошки знічено посміхається на камеру. Поруч - мама і сестра, щасливі та горді за нього. Людмила дбайливо торкається цих речей, неначе погладжує волосся сина. Це - все, що залишилося на згадку про нього. 

"Війна забрала у мене дитину, і не тільки в мене - вона забирає дітей, чоловіків, батьків, всіх забирає", - каже Людмила. 

Її голос, чистий та дзвінкий, раптом зривається, коли вона бере до рук уніформу сина. Шеврон з емблемою десантно-штурмових військ ледь можна упізнати - настільки сильно він обгорів. Максим загинув під Херсоном, коли росіяни накрили його підрозділ "Градами". 

Він був професійним військовим, служив у Львові й не казав мамі, що його перекинули на південь. Не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли почалася війна, Людмила першим ділом подзвонила сину. 

"Я навіть близько не могла уявити, що він там [під Херсоном]. Бо я коли з ним спілкувалася, він казав, що все добре, він у себе у Львові", - згадує вона. 

Про його смерть Людмилі повідомила дівчина сина.

"Вона каже - Максима убили. І все, далі я нічого не памʼятаю. Я тільки знаю, що я дуже кричала. Вона скинула мені цю фотографію спаленого БТРа, спалених тіл…", - голос Людмили зривається, вона замовкає, щоб витерти сльози. 

"Оця траса Генічеськ-Нова Каховка - на ній вони й загинули. Я так розумію, що їх направляли на охорону Каховської ГЕС. Їх накривали "Градами", а вони з автоматами. Чим би вони відстрілювалися, я не знаю", - веде жінка далі.

Те фото з місця загибелі Максима - занадто жахливе, аби його можна було показати без цензури - прислав його побратим. Він і підтвердив загибель хлопця.

Тоді Людмила вперше почула про село Томарине на правому березі Дніпра неподалік Берислава. 

Саме там загинув її син. Саме там - на околицях села, десь у полях, посеред заповідника під назвою Шилова балка, лежало його тіло. І це розбивало жінці серце. 

"Ви уявіть, що ти вдома лежиш, коли настає вечір, ти сходиш з розуму. Ти розумієш, що твоя дитина лежить в чистому полі, а вночі бере мороз. Ти лежиш і думаєш, що він зараз там замерзає, а його ніхто не вкриє", - Людмилі настільки важко говорити, що час від часу ми зупиняємо запис, аби вона перепочила.

Жінка подзвонила у військову частину Максима, але там їй сказали чекати.

"Чекайте… це напевне найгірше слово, яке можна придумати. І ми чекали. Кожен ранок у мене починався з того, що я телефонувала у частину і чула одну й ту саму відповідь - нема ніякої інформації, чекайте", - згадує Людмила. За кілька днів вона зрозуміла, що чекати більше не може.

"Мені подзвонив колишній чоловік - батько Максима - і каже: "Тобі телефонували?" Я кажу: "Ні". "І що будем робити? Будем їхати?" "Ну, так".

І вони поїхали. На світанку 4-го березня, через тиждень після загибелі сина, вони вирушили його шукати. На старому "Мерседесі", який купили спеціально для цієї поїздки: на той момент Томарине вже було окуповане, і місцеві попереджали, що росіяни почали забирати машини у цивільних.

"Плану не було ніякого. План був - по місцю. Просто знайти його і забрати", - розповідає жінка. 

Так вони і їхали: без плану, маючи тільки карту, фото з місця загибелі сина і телефон місцевого, що погодився їм допомогти у пошуках.

До Томарино вони дісталися за кілька годин. Там панував хаос. У центрі зібрався натовп, намагаючись зрозуміти, що ж буде далі, адже село тепер в окупації. Росіяни лише починали облаштовуватися на захопленій території, тож на Людмилу із чоловіком ніхто не звертав особливої уваги. 

У супроводі місцевого вони вирушили за село, де стояв перший ворожий блок-пост. За словами Людмили, росіян там не було. Озброєні чоловіки сказали їй, що вони з "ДНР".

"Я виходжу з машини і йду в напрямку людини, яка наставила на мене автомат", - згадує Людмила свою зустріч із ними. 

Жінка зізнається, що була готова зробити й сказати, що завгодно, аби вони пропустили її на поле забрати тіло сина. Вона також розуміла, що зараз - вони повністю у владі цих людей зі зброєю. За порадою свого провідника, ще у селі вони вимкнули свої телефони.

"Усе, що я із собою взяла - свідоцтво про народження Максима і свій паспорт. Якби щось сталося, не думаю, що нас би хтось знайшов", - каже Людмила. 

Вона і досі не може зрозуміти, як, але їй вдалося домовитися із бойовиками. Ті погодилися відвезти її до місця загибелі сина. Людмила сіла до них у машину, чоловік поїхав слідом. Ми запитуємо її, чи не було їй страшно. Вона хитає головою і відповідає одним словом - "гидко".

Машина рушила. За вікном пропливала місцевість, що тепер нагадувала мертву зону: випалена земля, всіяна тілами та згорілою технікою. 

Нарешті - зупинка і щось знайоме попереду. БТР з тієї страшної фотографії. Людмила не могла зрушити з місця, так і лишилася стояти, немов прикута до землі, а її чоловік пішов за тілом сина.

"Я бачила, як він розривав бушлат, аби подивитися на татуювання - чи на руці татуювання, чи його нема… Є… Це все, що можна було упізнати. Тільки за тату… Не було вже нічого… Заповідник є заповідник… На той момент вони лежали вже там другий тиждень. Спалені тіла, а тепер ще й обгризені… Коли твою дитину несуть до тебе у покривалі, а повз тебе їде колона техніки із позначкою [Z], у тебе під ногами труситься земля", - Людмила замовкає, наче збирається із силами, аби продовжити свою історію.

З дому вони із чоловіком взяли ковдру. У неї й загорнули тіло Максима.

АВТОР ФОТО, ЛЮДМИЛА КУПРІЙЧУК

"Я кажу: "Толя, ми що, його в багажнику повезем?" Ну як це? Ну от як так може бути, щоб повезти свою дитину в багажнику? А він на мене дивиться і каже: "Заспокойся, відійди! Нам просто треба звідси виїхати", - веде далі Людмила. 

І вони поїхали. Шлях додому був дуже довгим, адже на той момент люди масово тікали з півдня та сходу України. Але Людмилі та чоловіку пощастило прорватися. Росіяни ще не встигли розставити свої блок-пости на захопленій території, тож їх ніхто не зупиняв.

"Перший блокпост український був у Кривому Розі. Нас підійшов перевіряти молодий хлопчик, геть дитина. Він попросив відкрити багажник. А я кажу: "А можна не відкривати?" А він: "А чому?" Відповідаю - "Бо там наш син…"

Ми відкрили багажник, він пішов позвати старшого, прийшов і поліцейський. Вони подивилися і просто закрили. Нас по Кривому Рогу пропустили скрізь. Вони передали номер машини, нас зупиняли, дивилися номер і казали "Щасливої дороги!", - пригадує жінка. 

Далі була Олександрія. 

"Я не забуду ніколи, як там нас спинили також. На нас наставили автомати: ви везете тіло, а ніяких документів немає. І вони на нас, що ви злодії. Я кажу: "Так, ще й які. Я кажу: ви злодіїв піймали, автомати наставили, кричите "Руки на капот!" Кажу, хтось з вас віз свою дитину в багажнику машини? Ви свою дитину з поля забирали? Ви замотували її в покривало і везли в багажнику машини?" - голос Людмили тремтить від сліз.

До Вінниці вони з чоловіком їхали 12 годин. 

Людмила каже, що зараз корить себе за те, що не наполягла на тому, аби побачити тіло Максима:

"Ми приїхали у морг. Там єдине, що вони показали - це руку моєї дитини. Більше я не бачила нічого. Я бачила кожен пальчик своєї дитини. Такий холодний-холодний, маленькі нігтики такі. І це татуювання латинськими літерами: "Ніколи не здавайся". Як сказав патологоанатом, коли він вже мертвий був, то його ще переїхали. Ну для чого? Вони що, боялися, що він зараз встане і буде доганяти їх? Йому осколком відірвало голову, як ви думаєте, він би їх догнав, що вони його ще й переїхали? Вони мені просто його не показували, бо не було голови у нього".

"Толя каже: памʼятай його таким, яким він був. Він мій, він у мене найкращий, це моя дитина". 

Зараз Людмила намагається жити звичайним життям, ходить на роботу, порається по дому, гуляє з собакою. Але, каже, що всередині неї наче щось перегоріло. 

А ще 25-го числа кожного місяця вона бере вихідний, аби провідати сина на кладовищі.

"Я ніколи не думала, що можна так ненавидіти", - зізнається жінка. 

"Можна. Не те, що ненавидиш душею, ненавидиш кожною клітинкою тіла. Не тільки одного Путіна, ненавидиш всю націю, бо там не один Путін. Не Путін натискає на кнопки, не Путін стріляє в наших дітей. Я хочу, щоб вони відчули те, що відчували ми. Я хочу, щоб кожна мати прийшла на таке поле, де лежить її спалена дитина. Можливо, це варварство, але я цього хочу".

Ми стоїмо посеред кімнати Максима. Біль Людмили настільки сильний, що, здається, його можна торкнутися рукою. Вона притискає до себе уніформу сина, немовби прагне востаннє його обійняти, але він вислизає з її обіймів.