«Вітаємо, ваш син Олександр Васильович Ремпа звільнений з полону. Він живий, цілий, здоровий. Невдовзі вам передзвонить», — ці слова мати Ольга Душатинська, каже, пам’ятатиме довіку. Саме після цього дзвінка вона вперше за майже два з половиною роки повірила, що її старший син Олександр Ремпа повернувся з російського полону.

Мати розповіла «20 хвилин», як хвилювалася і чекала кожного обміну. На жаль, тоді не було жодної звістки. А саме того дня, коли звільнила сина, не було ні передчуття, ні хвилювань, ні інформації. Доки не почула у слухавці, що 5 червня 2026 року Олександра Ремпу звільнили під час чергового обміну військовополоненими. А за якийсь час уже й Сашко подзвонив і мати почула: «Я є, я живий, я вдома…». 

Потрапив в полон поблизу Мар’їнки

Олександр Ремпа із Підгороднього Тернопільського району народився 1 вересня 1994 року. Закінчив шосту школу у Тернополі і Галицький коледж, а після цього й ТНТУ, за фахом економіст, розповіла мати. 

Олександр — найстарший із чотирьох синів у родині. Саме на нього, каже мати, завжди можна було покластися. 

— Та він ще в першому класі їздив у шосту школу і ще меншого брата в садок водив. Перший клас! Я на нього могла покластися. Я йому довіряла. Він такий був від самого дитинства, — розповіла мати. 

Сашко разом із братами грав у футбол за команду Підгороднього і змалечку прислуговував в місцевій церкві. У 2016-2017 рр. служив строкову службу. Коли почалось повномасштабне вторгнення, на другий день пішов у військкомат та долучився до лав 105 бригади. Служив на Сумському і Куп’янському напрямку, згодом — у 46 бригаді на Донеччині. Поблизу Мар’їнки у грудні 2023 року потрапив у полон, розповіла мати.  

— Через кілька місяців після Саші в ЗСУ пішов і мій чоловік, він саме був на службі, коли син зник безвісти, — згадує Ольга Душатинська. — Це було 14 грудня 2023 року. Ми з ним говорили перед цим 11 грудня, син попередив, що йдуть на завдання, днів 3-5 з ним не буде зв’язку. 26 грудня ми отримали офіційне сповіщення, що Саша зник безвісти. 

«Поможіть мені його вимолити»

Почалися довгі місяці невідомості. Щодня родина шукала будь-яку інформацію. Молилася. Ходила на акції на підтримку військовополонених і безвісти зниклих. Чіплялася за кожну надію.

— Навіть не знаю, як сказати, що мене рятувало, — пані Ольга зупинила розмову. —Звичайно, молилася. Просила Бога. І всіх просила: «Поможіть мені його вимолити». Що ще могла робити? Вірити і чекати. Знаєте, я ніколи не плакала. Ні тоді, коли Сашуня зник. Ні коли дізналася, що його звільнили. Ніби закостеніла на цей час. Якось усе тримала в собі. Знаю, що це неправильно. Але так було.

Разом із тисячами інших родин вона виходила на акції в Тернополі.  Тепер переконана: це теж було важливо.
 

— Люди підтримували, цікавилися, переживали. Це теж допомагало, — згадує Ольга Душатинська. — Бо коли тебе питають, коли не залишають самого з бідою — це багато значить.

Важив близько 50 кг

Навіть коли надія слабшала, мама продовжувала чекати. Про сина майже нічого не знали. Хіба те, що його утримують на території так званої днр. Потім хлопці, яких звільняли з полону, передавали рідним, що Сашка перевезли в росію. Запевняли, що він живий і тримається. А потім той дзвінок, коли почула у слухавці голос сина. Вона розпитувала, як він, як здоров’я. А син заспокоював, що все добре.Тільки сильно схуд. 

— Коли Саша повернувся, важив близько 50 кілограмів, зараз трохи набрав — вже 57 кг, — каже мама. — Він невисокого росту, невеликий, але все одно дуже схуд. Попри виснаження, пам’ять не підвела. Номери телефонів усіх домашніх, друзів пам’ятає відмінно. 

Що довелося пережити у полоні, рідні не розпитують. Аби ще більше не ятрити душу. Якось Сашко обмовився, що про все поговорять, згодом, коли буде вдома.