У юності Олексій проходив строкову службу, однак пов’язувати життя з військом не планував. Здобув дві технічні освіти, займався бізнесом.
 

Потім у житті Олексія була низка важких боїв. Зокрема на Харківщині й Луганщині.

«На останній позиції ми тримали оборону, але протистояти надпотужному артобстрілу було неможливо. А потім нас почали труїти газами. Майже всі хлопці отримали контузії. Сили були нерівні», – розповідає нацгвардієць.

Єдиним світлим промінчиком між безперервними боями стало народження доньки – Мирослави. Та вже за місяць Олексій потрапив у полон.

Зауважує: “Полон – це переповнені камери. Спека або холод. Побої, знущання. В одній із камер було вибите вікно, коли надворі було 30 градусів морозу”.

Олексій згадує: «Перші дні були найважчими. Невідомість, страх за рідних, тиск, постійні допити. Звучали погрози про 25 років ув’язнення, вимагали підписати те, чого я не робив. Було відчуття, ніби намагаються стерти мене як особистість. Але я тримався за одну думку: я захищав свою землю. Я чистий перед Богом і перед собою».

Російські наглядачі поводилися жорстоко. Доводилося існувати під постійним психологічним тиском. До того ж щодня – виснажливі фізичні вправи навіть для поранених та важкохворих.

«Їжа – окрема тема. Тарілку кидали через отвір у дверях, хто спіймав – той поїв. Це була і фізична, і психологічна маніпуляція», – згадує Олексій

Хоч бранців постійно переконували, що вони нікому не потрібні, а України вже не існує, але Олексій був переконаний, що це – неправда
 

«У моєму шоломі з перших днів війни була вклеєна фотографія дружини. Клаптик паперу пережив дощ, сніг, бруд. Я перед потраплянням у полон його сховав. У таборі переховував під час обшуків», – усміхається Олексій.

Щоранку у полоні він дивився на фото і шепотів: «Доброго ранку!» І дружині, і донечці щовечора так само бажав на добраніч.

Та якось звичний розклад дня змінився. До його камери зайшли наглядачі і назвали його прізвище. Наказали зібрати речі. Зв’язали руки. Потім був автозак і літак. «Черговий етап», – подумав Олексій.

Аж раптом почув: «Ви йдете на обмін».

«Я радів снігу як дитина. Коли став на рідну землю, стало легше дихати» – ділиться боєць. Далі був перший відеодзвінок додому. Він плакав разом із дружиною. Не від слабкості – від щастя.

«Коли наша колона їхала з обміну, в кожному селі, на узбіччі стояли люди з українськими прапорами. Діти, старшого віку. Чекали на морозі по кілька годин. І в той момент усі слова московитів про те, що «ви нікому не потрібні», луснули як бульбашка».

Зараз Олексій проходить реабілітацію. Твердить, що найкраща терапія – це близькі поруч.

«Нагороду за мужність, яку мені вручили після повернення з полону, мала б отримати і моя дружина. Вона зробила колосальну роботу. З немовлям на руках постійно комунікувала з державними інституціями. Чекала. Вистояла. Моя родина – це моя фортеця», – резюмує нацгвардієць.

Фотографія, яку він проніс крізь фронт і полон, нині стала сімейною реліквією. Дивлячись на неї, Олексій хоче сказати кілька слів людям, які очікують на повернення своїх близьких із полону:

«Наберіться терпіння і мужності. Не опускайте рук. Прийміть той факт, що процес складний і довгий. Але він не вічний. Хлопці повертаються. І повернуться. Вірте у своїх чоловіків, синів, батьків. Ми козацького роду. Війна – це важко. Полон – це важко. Але віра родини тримає сильніше за будь-які стіни. Ваша зустріч обов’язково відбудеться».

Джерело Газета Місто