«Він пройшов пекло, але вижив, витримав, бо йому було заради кого — трьох дітей та онучки, про існування якої він дізнався за день-два до того, як потрапив у полон, — каже Ольга Войцехівська. Її чоловіка Віталія 23 липня звільнили з ворожого полону, де провів два роки і два дні. — Ми вже говорили з ним, а маленька цілувала екран телефону із зображенням дідуся. Плакали всі… Далі ми все подолаємо. Тепер у нас все буде буде добре. Головне — дочекалися…» 
 

Ніби прощався

До повномасштабного вторгнення Віталій Войцехівський, мешканець с. Сапанів, що на Кременеччині, їздив на заробітки до столиці, робив ремонти, займався домашнім господарством і дуже любив футбол, розповіли «20 хвилин» мама і дружина воїна. 

— У сина — троє дітей, — розповіла мама Героя Ніна Войцехівська. — Двоє з них вже повнолітні. І коли син отримав повістку, не ухилявся. Рідним сказав, мовляв, як я не піду, хто боронитиме моїх дітей та Україну. Пройшов медкомісію, спочатку його забрали ненадовго на навчання до Тернополя, а звідти на Донецький напрямок. Коли зайшли на останню позицію, сказав, хтозна, чи зустрінемося. Тут бої тяжкі йдуть. Може й не побачимося більше, ніби прощався (жінка плаче — прим. авт.). Я як мама благословила, щоб вернувся живим… 

Невдовзі після того, як син пішов «на нуль», зв’язок обірвався. Через деякий час дружині подзвонили, що чоловік зник безвісти. Та почала оббивати пороги всіх інстанцій, аби дізнатися, де чоловік і що з ним. А потім рідні побачили фото на ворожих пабліках, як Віталія із побратимами взяли в полон. 
 

Рік не знали нічого

Саме тоді, згадує дружина Ольга, познайомилася з рідними побратимів чоловіка, які теж нічого не знали про долю своїх чоловіків і синів. Всього їх було 12 жінок. Разом писали заяви у всі інстанції, оббивали пороги владних структур і підтримували одна одну. Саме дружина побратима дізналася інформацію, як 20 липня їхню позицію розбомбили. 

— Отак ми познайомилися з жінками і дівчатами, я була в цій компанії наймолодша, — каже Ольга. — Всі чоловіки, сини і брати — з однієї бригади, батальйону – і в нас спільна біда, вирішили, що маємо триматися. Зверталися, куди тільки можна. Все, аби дізнатися, що нехай в полоні, але живі. Нам всюди відповідали, надійтеся і чекайте. Рік ми про чоловіка взагалі нічого не знали. 

Рідні отримали сповіщення, що Віталій зниклий безвісти, лише через рік прийшло підтвердження що він у полоні. Ольга впізнала чоловіка на фото у «буханці» — у нього була поранена нога. 

— Ми не знали, де він і що з ним, але вірили і надіялися, що рано чи пізно його поміняють, — згадує пані Ольга. — Свій стан у той час я й згадувати не хочу. Як і те, як з трьома дітьми і маленькою онучкою на руках те все пережила. Якось треба було жити…  Старшому синові треба було групу оформляти – хворіє, без ліків ніяк. Все це раніше робив чоловік, а зараз впало мені на руки. І плакала, і заливалася – а що поробиш. Треба вставати і йти щось робити. Молилася лише, щоб в нього все було добре і вийшов живим із того пекла. А мені треба було дочекатися і витримати. 

24 липня жінка, за звичкою, святкувала День ангела Ольги. Саме цього дня вона отримала вітання від чоловіка і про кращий подарунок годі було й мріяти, зізналася журналістам. 

— Василівна, я вже вдома, я в Україні, — згадує пані Ольга перші чоловікові слова, які почула у слухавці. — В мене був шок. Плакали всі… Потім чоловік розповів, що коли був у полоні, казав хлопцям, мовляв, у жінки День ангела, мусить бути вдома і привітати. Як сказав, так і сталося. 

Було пекло, але вижив

Не на курорті був, тяжко, дуже тяжко, згадує дружина про стан чоловіка після розмови із ним. Треба оперувати ногу — там досі є осколок, від чого нога болить і сильно турбує. Але щоб його дістати, треба дробити кістку. Чоловік розповідав, що його п’ять разів перевозили з місця на місце. І, як сам зізнався: було пекло, але я вижив, бо мав заради кого жити. 

— Схуд так, що страшне, на камері телефону було боляче дивитися на нього, — каже пані Ольга. — Кілька днів з ним було дуже важко розмовляти. Але все потроху налагоджується. Я прекрасно розумію, де він був. Хоча й на хвилину не можу уявити, через що чоловікові довелося пройти. Навіть те, що розповів, що взимку вікна відкривали, щоб замерзали, а влітку наглухо зачиняли, щоб душегубка була. Це боляче навіть слухати.  Нічого, приїде додому, все буде добре. 
 

Віталій, за словами дружини, мріє по швидше повернутися додому. Обійняти маму, дружину і дітей, взяти на руки дворічну онучку. Малеча, каже жінка — дідусева копія. Рідні часом жартують зі збитошної дитини, мовляв, ти — дідуньо. Онучка ще не говорить дідо, але сміялася, коли бачила його на екрані та цілувала дідуся на моніторі. А той плакав від розчулення. 

— Треба вірити, молитися і надіятися, всі наші рідні повернуться із полону, тільки не всі одразу, — каже Ольга Войцехівська. — Як не буде надії — не буде нічого. Часом так тяжко і фізично, і морально, що руки опускалися, не було сили навіть дихати. А потім ти розумієш, що йому там гірше, що його потрібно дочекатися. Збираєш себе до купи, встаєш… Старалася, треба було якось і до дітей обізватися, а чоловік з голови не виходив – де він і що з ним. Про мене казали, мовляв, вона усміхається, але ніхто не знає, що в неї всередині робиться. З Божою поміччю дочекалися. 

«Плакала, коли чекала, і зараз плачу. Але це вже сльози радості, — каже мати, пані Ніна. — Ми за нього Богу молилися, щоб повернувся. Дочекалися…» 

— Я бажаю, аби Господь дав, щоб всі діти, жінки, мами дочекалися своїх рідних, щоб вони повернулися до дітей, дружин, батьків, — каже пані Ніна. — Щоб вже настав мир, спокій, щоб ракети не літати над нашою рідною Україною. Віримо, що так і буде…