Ця сила укріплена і на вірі. Капелани – це ті безстрашні душпастирі, які вселяють у душі наших воїнів надію та любов, а також віру в Бога і в нашу спільну перемогу, розповіли у Тернопільсько-Зборівській єпархії УГКЦ.
Отець Петро Сачко – молодший лейтенант капеланської служби, капелан 80-го окремого батальйону 105-ї бригади ТрО під час короткої відпустки розповів, чого найбільше вчиться у наших захисників, як шукає підхід до військовослужбовців та ким передусім хоче бути для них.
– Отче, як Ви прийшли у військове капеланство?
– Як і для кожного українця, це був виклик війни. 24 лютого 2022 року більшість із нас, усвідомлюючи відповідальність за свої сім’ї та країну, роздумували: що я можу зробити в цій ситуації? Вже в березні я зголосився в курію Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, написав заяву про бажання служити в ЗСУ капеланом. Згодом отримав на це благословення.
Оскільки капеланство донедавна було на волонтерських засадах, священники спочатку їздили в АТО до військових уділяли Святі Таїнства або привозили допомогу. А як інституція капеланство запрацювало щойно із січня 2023 року. Оскільки я не мав попередньо військового досвіду, то від Глави Церкви був делегований до ЗСУ, де пройшов належну підготовку. Мені присвоїли звання молодшого лейтенанта капеланської служби, і з квітня 2023 року, підписавши контракт, служу в Збройних силах України.
– Які особливості капеланського служіння?
– В умовах війни священник має йти до кожного військовослужбовця, тому що основне завдання капелана – бути поруч. Це щось подібне, як на Богоявлення священник ходить з благословенням, відвідуючи кожен дім, кожну оселю, уділяє благословення. На війні ж це потрібно робити постійно та бути завжди поруч з військовослужбовцями і в такий спосіб проводити своє служіння.
– Як сприйняла те, що Ви стали капеланом, родина?
– Раніше, коли ми їхали до військових, дружина розуміла, що я поїхав на кілька днів чи на тиждень, у теперішній ситуації – це випробування часом, тривалий період мої рідні живуть без тата, чоловіка, сина. Я майже пів року не приїжджав додому. Це зовсім інакші відчуття, коли їхав на короткий період, хоч і тоді було усвідомлення небезпеки. А тепер постійно перебуваєш під обстрілами. Тож розумію, що коїться в серці кожної дружини, матері, чиї рідні – чоловіки, діти, сини, брати воюють на фронті. Тому мені як капелану легко порозумітися з військовослужбовцями, бо я з ними, як-то кажуть, на одній хвилі.
– Ким є військовий капелан для наших захисників?
– Для кожного це індивідуальне поняття: хтось потребує сповідника, інший – порадника чи допомоги психолога, а хтось хоче це все отримати в комплексі, аби це був і порадник, і психолог, і людина, якій довіряє, висловлює свої прохання, і особа, через яку Бог зможе промовити до того чи іншого військовослужбовця.
– Ви, як священник Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, повертаючись в умовний тил, відчуваєте духовну і матеріальну підтримку своїх парафіян, знайомих, співбратів у священстві?
– Так, і проявляється це в розумінні, бажанні допомогти й молитовно підтримати. Якщо морально-духовним станом, життєвими проблемами військовослужбовців опікуються капелани, то повсякденне життя їхніх родин покладено на плечі парафіяльних священників. Відповідно й вони здійснюють духовний провід бійців та їх родин.
Сьогодні важливою є підтримка молоді, яка, усвідомлюючи, що військові захищають їхнє майбутнє, вчиться, працює, волонтерить. Їхні моральні принципи, патріотична, християнська позиція нині дуже важливі, адже в майбутньому вони формуватимуть етичні норми нашого суспільства. Важливо, аби молоді патріоти чи молодіжні християнські спільноти в цих непростих обставинах несли у світ Слово Боже, шукали Творця. А наша парафіяльна молодь насправді чудова і завжди відгукується на потреби військових. Скажімо, днями з благословення архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Василія Семенюка мені передали позашляховик, який придбано за пожертви вірних архиєпархії, благодійників та осередків «Українська молодь – Христові» при парафіях Пресвятої Трійці та Покрови Пресвятої Богородиці Тернополя. Члени молодіжного руху на своїх парафіях провели благодійні ярмарки й отримані кошти передали для підтримки капеланського служіння.
– Як ви допомагаєте боротися зі страхом смерті?
– Передусім своєю присутністю показую, що Бог є разом з нами. Капелан, як і священник на парафії, – посередник між Богом і людьми. Відтак військовослужбовці, бачачи поруч духовну особу, розуміють, що є хтось, хто про них турбується і безнастанно підносить молитву до Всевишнього про захист та охорону. Багато в цьому питанні залежить також від командирів, як вони самі долають і мотивують своїх підлеглих поборювати страх чи небезпеку смерті.
– Де Ви черпаєте сили, щоб не зневіритися?
– Для мене особисто таким джерелом є щоденна Свята Літургія. Це найбільш важлива молитва для кожного християнина, а Пресвята Євхаристія – це таїнство, коли сам Господь Бог входить в наше серце. Тоді я відчуваю, що Господь є присутній в моєму житті, Він постійно зі мною.
– Яка допомога зараз необхідна нашим захисникам?
– Напевно, щоб ми в тилу розуміли, що їхня справа дуже важлива. Це слова вдячності, підтримки, співчуття і пам’ять про загиблих. Це знову-таки волонтерські справи. Прості вчинки, дрібні речі, якими ми користуємося кожного дня, передаючи їх на передову, показуємо небайдужість до їхніх повсякденних потреб. Але для них потрібно і щось більше – щоб ми змінювалися, щоб вони бачили, що ми гідні того, щоби за нас воювати.
– Чи намагаються люди знайти духовне пояснення тому, що відбувається на війні?
– Люди завжди намагаються знайти цьому якесь пояснення. Як на мене, щоб знайти відповідь на те чи інше запитання, потрібно краще знати свою історію. Маємо також усвідомлювати і бути готовими до протистояння не тільки сьогодні, а в майбутньому, але найкраще – перемогти ворога якомога швидше.
– Багато захисників кажуть, що за останній рік зазнали невідворотних трансформацій. Як останні півтора року змінили Вас?
– Більше цінувати те, що раніше, можливо, навіть і не помічаємо у щоденному житті... Це усмішки дітей, обійми дружини, спілкування з батьками; це, здавалося б, буденні речі – читання книжок, навчання, якесь захоплення, яким зараз не можу зайнятися. Хто був підприємцем, фермером, вони залишили все для того, щоби захищати нашу свободу. Військовий живе, розуміючи, що завтрашній день може і не настати. Відповідно це є стимулом, прокинувшись уранці, подякувати Богові за те, що новий день настав, і прожити його якомога краще.
– Кажуть, що на війні немає атеїстів. Ви згідні з цим?
– Кожен із нас в різному віці та в різні способи приходить до Бога, тоді й починає ставити запитання та шукати відповіді стосовно буття людини чи цінності життя, це зокрема відчутно на передовій. При цьому завжди дієвий приклад власної віри, власної дороги життя, або ж приклад інших побратимів, які є більш досвідчені в житті та допомагають розвіяти сумніви тієї чи іншої людини.
– Наскільки потужною є сила молитви на передньому краї фронту?
– Молитва – внутрішня розмова з Богом. Тому в умовах постійної небезпеки вона проявляється по-різному. На підсвідомому рівні військові згадують усе, що забулося, згадують ті перші молитви, які вчили з бабусею чи мамою. Але в більшості це крик душі або подяка Богові за те, що зберіг життя.
– Інколи в житті трапляються такі речі, які, здавалося, неможливо пояснити розумом. Дехто їх називає дивами… Чи траплялися такі випадки у Вашому житті?
– Напевно, для більшості військовослужбовців кожен день – диво. Коли ти їдеш в автомобілі і снаряд вибухає недалеко від твоєї машини, але ти залишаєшся живим, то як це можна назвати? Кожен військовий може навести десятки таких реальних випадків. Можна сказати, що кожне диво індивідуальне, хоча є чимало свідчень про те, як цілі підрозділи під час великої небезпеки залишилися живими.
Подібне я пережив особисто. Одного разу ми були в машині і хотіли вже їхати, але мене покликав військовослужбовець - попросив про духовну розмову і молитву. Відповідно, я затримався. Саме в цей час відбувся обстріл. Ми сховалися в найближчій хаті. Авто понівечило так, що воно стало непридатним, але ми залишилися живі. Без сумніву, нас Бог зберіг.
Ми не знаємо, як Бог хоче зберегти наше життя, і деколи називаємо дивом те, що насправді це великий Божий промисел.
Тож віримо в наше військо, покладаймо надію на Бога, зростаймо в любові та продовжуймо вести бій по лінії свого фронту та пришвидшувати нашу перемогу!