Червень 1941 року в Чорткові, що на Тернопільщині: щойно з райцентру втекли радянські «визволителі», його захопили німці. Те, що вони побачили всередині місцевої тюрми, шокувало навіть фашистів: спотворені тіла майже 800 закатованих людей, всі вони були вбиті НКВД. «Провиною» більшості загиблих була приналежність до освіченої частини суспільства, або ж вони носили український одяг.
Згодом жахливу знахідку назвуть «чортківською трагедією», в парку поруч відкриють меморіал пам’яті. Тюрма стане одним із символів репресивної машини радянського режиму на західно-українських землях.
Нижче – як описував побачене у в’язниці сучасник тих подій, Лев Величко.
«Чортківщина положена в найдальшому кутку нашої вужчої батьківщини. Тому-то червоні жидівсько-комуністичні кати з НКВД найдовше тут справляли свої оргії. Незважаючи на велику кількість українських громадян міста і сусідніх повітів, давно арештованих і що мучилися в тюрмі в Чорткові цілими місяцями – аж до вибуху війни, НКВД на донос місцевих жидівських комуністів зараз по вибуху війни арештувало в самому Чорткові ще багато українців. Між ними: професорів української гімназії Барана Василя, Кужіля Михайла, Марковського Михайла й Ільницького Володимира, далі кооператора Телепка Івана й ін. Всі вони досі не повернулись додому.
Коли ввійшла в Чортків німецька армія, очам німецьких вояків і місцевих громадян представився жахливий вид: у великій тюрмі за містом, окруженій високими мурами, лежало багато жорстко змасакрованих трупів. Приведені до праці жиди з міста стали під вартою розкопувати величезне подвір’я (3/4 гектара) і добувати з землі дальших трупів. Так у короткому часі все тюремне подвір’я виложено тілами нещасних українських в’язнів. При викопуванні тіл показалося, що як одна верства їх була доповнена, то енкаведисти посипали їх солею, присипали землею і – накладали другу верству, потім і третю, бо трупи лежали в землі у трьох шарах. А над ними звалкували землю, щоб не було нічого пізнати, і зверху посадили… квіти. Чи не большевицька культура?
Було також повно трупів у казематах і навіть під підлогою. В одній камері дали навіть долівку з бетону, щоб ніхто не здогадався, що під нею закопані жертви нелюдських кровопийців. Свідки оповідали, що купа трупів ще рухалася догори і опадала, чути було стогін, як енкаведисти вже накривали їх дошками і прибивали підлогу. Немало трупів знайдено також у ровах довкола в’язниці.
Всіх трупів у чортківські тюрмі-різниці начислено ок. 800. Але пізнати вдалося дуже мало жертв: панночку Юрчинську (по характеристичних косах, таких не було ні в кого в місті) і ще кількоро людей з сіл (по ноші, обуві тощо). Всі інші були в стані такого розкладу і так дико помасакровані, що ніяк не можна було дійти, хто вони такі. А втім, більшість в’язнів у Чорткові була з сусідніх повітів і навіть Буковини. Хто їх мав пізнати?
Для характеристики, як садисти з НКВД знущалися над своїми жертвами, вкажемо на те, що багато трупів мало відрізані вуха, видовбані очі і т. д. Були між ними дві жінки, з яких одна мала відрізані груди, вирваний кліщами ніс і втятий язик, а друга була обкручена дротом, перепханим через родні органи…
Далі видно на подвір’ї зачеплений грубий дріт, а на ньому гаки. Мабуть там вішали людей з колючим дротом на шиї (таких знаходили) і пускали електричний струм, щоб їх вбивати. Дусили також людей дошками, інших зв’язаних кидали згори в яму.
В камерах було повно всюди окривавленої одежі. Кров бризкала аж на стелю. Видно, як катовані й мучені дерлися по стінах і закривавлені руки їх на стінах – це сьогодні німі свідки недавніх кошмарних сцен.
Ніяке перо не опише тих сцен, що розігралися на подвір’ї тюрми і перед входом до неї по приході німців. Родини тих в’язнів, що сиділи в ній до початку війни, оглядаючи змасакровані тіла, відходили від себе. Глибоким трагізмом віяло від такого образу: сотні селянок, жінок, дівчат і бабусь, надіючись застати своїх дорогих живими, чекали під мурами (поки їх пустили до середини) годинами і цілими днями, деякі з їдою в руках для ув’язнених… Що вони, бідні, переживали на вид тої гори трупі! Між якими були певно їх найдорожчі, яких ніхто не був уже в силі пізнати!
Крім вичислених на вступі громадян, арештованих вже в часі цієї війни, сиділи в чортківській в’язниці до останнього часу між сотнями інших: м-р Пігут Володимир, Сось Степан, Піликівна Леонтина, Юрчинська Надія, Юрчинський Юрко, Брилинська Наталка, фотограф Старак, укінчений богослов Квасниця Микола, матурист Сисак і молодий інтелігентний селянин Шумега – всі три останні з села Дружина, багато наших молодих людей з села Дзвиняча, Білого й ін. Крім того, кількох наших священиків і старших інтелігентів. Ніхто з них додому не повернувся, їх рідні всі в розпуці.
При відвороті гуляли більшовики в цій частині краю ще більше, як деінде. Між іншим, в селі Угриню люди знайшли в житі, зараз по відступі червоних, отця Ричаківського з підрізаною головою.
Для повноти образу треба ще зазначити, що по втечі НКВД з Чорткова жидівсько-комуністичної боївки ще три дні гуляли по місті, стріляючи до невинного населення й сіючи жах наліво й направо».
Лев Величко (1941 p.)
http://www.vox-populi.com.ua/
«Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади». Книга І. Документ №75. (Записано 7 серпня 1941 року). Опубліковано 26 груд. 2011 р., 04:42 Степан Гринчишин.
Фото: https://zolotapektoral.te.ua/, https://kolyma.ru
https://globlvillage.com/