"Наша сім’я з походить з східної України. Батько родом з Черкащини, а мама - з Полтавщини. Перебралася сім’я після демобілізації батька у 1946 р. на Тернопільщину, де дуже не вистачало лікарів і лютували хвороби, особливо, туберкульоз. Спочатку батько отримав призначення у Миколаївську область. Поїхав, подивився, що на його місячну зарплату можна купити аж буханку хліба і попросився на Захід, яким, вірніше, буржуазними націоналістами – бандерівцями дуже залякували. Не дивлячись на це і подумавши, що, якщо з людьми бути людиною, то можна жити нормально скрізь. От і погодився їхати на Тернопільщину, бо там продуктова ситуація була набагато краща. Батька призначили головним лікарем струсівської районної лікарні, а маму стала лікарем пологового будинку.

У 1949 р. батька перевели на посаду головного обласного санітарного лікаря, мені як раз минув один рочок, і ми переїхала зі Струсова до Тернополя.

Жартуючи, у відповідності до здавна популярного на Тернопільщині анекдоту, пояснюю, що народився у найвідомішому місці нашої області – як їхати від, або до… голої баби без трусів. Історія цього анекдоту пов’язана з тим, що по дорозі на Теребовлю по середині нинішнього с.м.т. Дружба на повороті направо до Варваринець і Струсова у 50-х роках була поставлена фігура спортсменки - тенисистки у спортивному купальнику з піднятою правою рукою, в якій вона тримала тенісну ракетку. Пройшов якийсь час і ракетка відломилася, а бабу, так стали її називати покрасили білою фарбою. Купальник зник! Пропав! З того часу наша баба стала голою. А куди ти від неї їдеш вже не важливо. Головне є колоритний орієнтир.

Мама стала працювати рентгенологом. Поселилися ми п’ятеро (батько, мати, бабуся і я з братом) у однокімнатній комунальній квартирі на другому поверсі по тоді вул. Островського, 26 (тепер вул. Острозького) якраз навпроти «Завєдєнія», заснованого Острозькими і збудованого у 1886 р., яке зараз стало дуже відомим.

Треба пояснити що таке комунальна квартира. Це квартира на декілька сімей. Кімнати у кожного своя, а вхід, коридор, туалет, ванна і кухня можуть бути спільними. У нашому випадку спільними були вхід, коридор і туалет. Ванни не було зовсім.

Нашими сусідами по комуналці була єврейська сім’я Рабиновичів, а поруч на поверсі жив професор, хірург Гуляницький, який під час війни був начальником госпіталю у партизанському загоні Д.Медведєва.

Мало лишилося у моїй пам’яті з 1951 і 1952 років, а от вже з 1953 р. я дещо пам’ятаю. Найвиразніше згадую смерть Сталіна, сльози батька і сумні та тривожні гудки заводів, фабрик і транспортних засобів десь о дванадцятій годині дня. Тоді всі вийшли на вулицю, а транспорт зупинився у хвилину мовчання. Запам’ятався приїзд родичів з Черкащини за продуктами, бо у них тоді стався неврожай.

Смутно пам’ятаю мур перед тюрмою (тепер міська міліція) і Парафіяльний костел (тут тепер центральний універмаг), напевне, більше завдяки фотографії, де я зображений. А от розвалини після підривання костелу у 1954 р. і початок побудови будинку перед міліцією, де провалився трактор, вже пам’ятаються добре, як і те що ми з дідом Степаном, батьком моєї мами, ходили на рибу до петриківського мосту..."

Автор статті: Олександр Сторялов, "Най все буде Тернопіль".